Мовив і значливо виставив пальця. Соломія завмерла — щось опустилося всередині, як уже бувало з нею у важкі хвилини. А яка ця?
— Я згодна, — видихнула.
— От і добренько, — сказав Михайло Прохорович. — Але стосується тільки одного. Спочатку ти, Соломочко, згодна на все, а вже потім я спробую зробити щось для твого брата. То як?
— Як хочете, — сказала Соломія. — І де хочете.
— От і добренько, — він потер руки. — Хочу. Сьогодні прийдеш сама до мене додому. І робитимеш, що я захочу. Сподобається — могтимеш і на ніч остатися. Згода?
Соломія кивнула, стисла зуби. Цього чоловіка вона ненавиділа люто. Як нікого ще в світі. Але ж саме він спас її доньку, її любу Марусечку. І зараз може спасти її рідного і Варчиного двоюрідного братів. Колись, у війну, вона згідна була оддати тіло німцеві в обмін на життя Руфини. Німець її пошкодував і збирався відпустити. Розуміла — цей чоловік, не німець, свій, не відпустить, скористається нею до кінця. Нехай. Після того чоловіків у неї все одно ни буде. Жодного. Зате буде вільним Василько, матимуть тата син і донечка.
Соломія вернулася додому опівночі. На подвір’ї взяла відро й невеличкі залізні ночви. Потім до ковбані принесла дров і розклала вогнище. Сірники поклала до кишені заздалегідь. Вернулася до двору й коло рукомийника намацала шматок мила. Коли нагрілася вода, налила в ночви. Найперш взялася полоскати рота. Та ледве почала, як пригадала все, і її вирвало. Потім ще раз. І все ж вона виполоскала рота з милом. Потім, роздягнувшись, хоч стояла ще весняна холодрига, помила все тіло. Гріла воду ще три рази. Не плакала, бо сльози десь пропали. Думала, що жити їй би не варто, али ж у неї була донечка. Маруся, Марієчка, Марусиноч- ка. Кохана мавпунечка. Та й якби таке трапилося з Віркою, скажімо, хтозна, чи не посміялася б. І тильки.
Хтозна.
Хто .
Зна.
Хапаючи дрижаки, Соломія побігла до хати. Крізь сонне мамине: «Де ти була? Всі очі видивилася», пірнула у ліжко. Поруч спало її маленьке диво. Цьомнула в лобик. Мала смішно поморщилася крізь сон. Тіло. Її сплюндроване тіло. солодко нило.
Соломія майже одразу кудись провалилася, а прокинулася посеред сонячного весняного ранку.
Життя тривало, під боком ще посопувала Маруська, коли ж ні — прикидається дівчисько, глип оченям і знову затулила, і сопу-сопу, наче спить. Значить, шкодує маму, не хоче, щоби вставала. А мо’, й ні, надто маленька ще. Та все одно, тепла хвиля огортає Соломію.
— Моя ти малюська, — шепче Соломія і думає, що страшний сон минув, минув, минув, а за вікном оно яке сонце й маленьке сонечко під боком у неї.
10
Через місяць судили Василька й Семенка. Дали їм, правда, не по «десятці» й «п’ятірці», а п’ять і три роки. Та відсидять лише рік і вийдуть по знаменитій беріївській амністії.
Той рік буде чи не найклопітнішим за всі прожиті Соломією досі роки. Зустрівши її після суду, Басюта скаже: «Я зробив усе, що міг». І Соломія відчує — він таки каже правду. Новосілля самій Варці доведеться відкласти. Соломія помагатиме Варці доглядати маленьку Оленку, втиратиме носи своїй найкоханішій Марусенці, що з величезним трудом вимовлятиме перші слова, й непосиді- шкіднику Тарасику. Ходитиме в ланку, сіятиме, полотиме й копатиме буряки, жатиме жито, сіятиме й збиратиме ненависний кок-сагиз, який голова наказував обережно рвати руками, без ніякого копання. З Воркути приходитимуть листи од брата. Писатиме, що все нормально, незважаючи на його каліцтво, направили на шахту кріпильником, бо дізналися, що вже колись був шахтарем. Семена повезли ще далі на північ, у якийсь Мєдно- горськ. Соломія намагатиметься хоч якось послабити податкову удавку, яка стискала дедалі дужче. Платити тре’ було за все — жив - ність, сам хлів, за кожне дерево в садку, кожен кущик ягід. Люди підпільно годували качок і курей, щоб продати і отримати хоч якусь копійчину для сплати податку, бо ж на трудодні платили мізер, та й то тільки житом. Тих же, хто не платив, саджали.
Тієї осені в Загорянах під сокиру пішли цілі садки. Вирішила й Соломія — тепер уже не ланкова, бо ж брат у тюрмі — вирубати якщо не весь, то половину саду. Лишить зо дві яблуні, вишню, аби були малим яблучка та вишеньки, ще кущ калини за хатою. А решта. І так у борг до Вірчиного свекра залізла, Марійці б черевички якісь купити на весну, бо ж ніжки, слава Богу, ростуть. Ні, не платитиме такого великого податку, як торік, хай він вигорить ясним вогнем.
Взяла Соломія сокиру, вийшла в садок. Шкода, звісно, рубати. І цю яблуньку, ще зовсім молоду, і он ту сливку, що сама садила. І цюю грушку. Та замахнулася, вдарила сокирою раз, вдруге. Дерево, зрештою, повалилося, али перед тим, як здалося Соломії, застогнало. А мо’, й заплакало, оно краплі-сльози течуть корою.