— То давайте разом дорогу шукати? — запропонував. — Ви ж теж ланкова?
— Тоже.
— То можу представитися — ланковий механізованої ланки з Херсонщини Григорій Нечипоренко. А ви звідки?
— Я з Волині, — сказала Соломія.
— Западенка, значить? У нас кажуть, що там у вас досі пострілюють і в колодязі передовиків кидають.
Щось подібне Соломія вже чула, учора ввечері на спільній вечері у їдальні ци як там, при готелі, де вони жили. Невідомо чого розізлилася.
— Авжеж, я ото тоже пушку з собою привезла.
— Як сказав би один начальник з нашого села, опасно шутітє, мілочка. Та не лякайтеся, я жартую. Хотів просто знати, де такі пишні троянди ростуть, того й спитав.
А з тими словами він нагнувся до клумби, мимо якої проходили, й білу хризантему смикнув та простяг Соломії.
— Прошу. Та не лякайтеся, вона сама просилася, щоб я її зірвав і вам вручив.
— Дєкую, — сказала Соломія.
— Дєкую. Звучить як приспів до пісні. У нас так кажуть.
Видно було, що цей чоловік за словом до кишені не лізе, та й не
з лякливих, бо коли квітку рвав, не зважав, що поруч аж два мілі- ціянти стояли. Так подумала Соломія, і теплінь раптом ни знати чого полилася всередину. Наче осінь з весною помінялися доріжкою, якою вони ото йшли.
— А квітів ни тре’ так рвати, — сказала.
— Я ж сказав, що вона просилася.
— Так уже й просилася?
— А чом би не попроситися, побачивши таку гарну жінку? Я, щоб ви знали, мову квітів розумію. Од бабці покійної навчився.
— А вона справді знала, про що квіти кажуть?
— Не вірите? Ви от, як мене побачили, признайтеся, подумали, що на цигана схожий? Ну, подумки?
— Подумала, — посміхнулася Соломія.
— Ну от. І багато хто так думає. А насправді то в мені грецька кров дає себе знати. Бабця моя грекинею була.
— У вас теї. греки живуть?
— Та ні. Вони, кажуть, на Донбасі в нас живуть. А дід мій бабцю із справжньої Греції привіз. Ще до революції. Він матросом був.
І Гриць Нечипоренко доки йшли однією та другою алеєю, а потім і на центральну вийшли, взявся розказувати, як дід його в столиці Османської імперії угледів смагляву красуню, і вона так запала йому в серце, а він їй, що коли мали відпливати, запросив її начеб судно оглянути, та так заговорив, що вона, бідолашна, й не помітила, як той російський корабель відчалив та взяв курс зі славного міста Константинополя до порту приписки, бо ж вертався вже в рідні краї, до Херсона. Ну, дівчина, як отямилася, підняла крик і ґвалт, капітан матроса-викрадача добре словами відбатьку- вав та кулаком в рило, але що вже вдіяти, як корабель на всіх парах плив найсинішим у світі Чорним морем. Капітан пообіцяв, як припливуть, полонянку відправити назад за рахунок матроса- гультяя, порушника всіх міжнародних морських конвенцій. Та як пришвартувалися у славному Херсоні, виявилося, що юна красу- ня-гречанка не вельми прагне назад вертатися, до батьків, котрі от-от мали видати неї за багатого, але старого купця. Так і лишилася у Херсоні, а в степ мусили втікати тоді, як одного дня побачила на херсонській вулиці свого родича і злякалася, що той сюди за нею приплив.
— Така от історія моїх предків, — сказав Григорій, коли вже до виходу, під центральною аркою підійшли. — А бабця Леоніда справді вміла і з квітами, і з деревами спілкуватися, казала, що їй свою душу акації та троянди відкривають.
— Я тоже колись із квітами розмовляла в дитинстві, — призналася Соломія. — І джмелями.
— Джмелями? Ну то взагалі цікаво. І що ж вони вам казали?
— Всяке. Мої братики мене сестрою джмелів називали.
— Здорово, — засміявся Григорій. — А як же звати сестру джмелів?
— Соломія.
— Соломія. Вперше чую таке ім’я. Польське чи що? У вас же там багато поляків живуть.
— Уже не живуть. А ім’я вкраїнське. І маму мою так звуть.
— І маму? А як же вас лагідно звуть? Чоловік, наприклад?
— У мене нема чоловіка, — сказала Соломія. — Я вдова.
— Вибачте.
— Нічого. На війні загинув. В останній день. А звуть мене вдома Соломкою. Тато маму кличуть Соломинкою. А їден чоловік називав Солею.
— Солею. Красиво. Можна, я вас так буду називати? — спитав він.
— Якщо хочете.
— Дуже хочу. І передасте тому чоловікові, що вас так гарно називав, що він чудове ім’я придумав.
— То не він придумав. І він теперка далеко, — Соломія погасила зітхання.