І здивовано відзначила — уперше, коли Вадима згадала, нічого в ній не здригнулося, тим більше, не заквилило, як то раніше бувало. Тильки й того, що зітхання було народилося, схоже на подмух легесенького вітерцю. Ото і все. Вітерець полетів кудись і розтав у далечині.
4
Так почалося їхнє захоплення одне одним, їхній шлях одне до другого. Того надвечір’я Григорій сів разом з їхньою делегацією, бо збрехав, що автобус, яким мав їхати на той концерт, вже від’їхав. Сидів поруч. Увечері разом вернулися до готелю і прогулялися перед сном. За ту прогулянку Соломія багато дізналася про нього й сама розказала. Був на три роки старшим, встиг повоювати, має поранення, та в таке місце, що й казати соромно, не те що показувати, посміхнувся. Дівчина його не діждалася з війни, вкрав якийсь тиловик. Та він таки женився, а відбив жінку, ти не повіриш, Солю, рідний брат. Старший.
— Рідний брат, як то?
Здивуванню Соломії не було меж.
— А так. Кажуть, бурхливе кохання вийшло. У нього теж грецька кров. А в неї прадід, казала, гайдамакою був.
— І ти її не вбив?
Він засміявся. Широко, розкотисто і в той же час гірко.
— То я тільки на вигляд такий, як ти подумала, циганкуватий. А насправді, як молоко, що скоро збігає та швидко по плиті розтікається. Та й за що вбивати, як, може, справді любов? Вона мені з сином не боронить зустрічатися. А брат. Він у мене з війни на костилях вернувся. Правда, видно, апарат чоловічий добре працює. І очі красівіші, ніж у мене.
Того вечора у них ще нічого не було. Розійшлися по своїх готельних номерах. На другий день. На другий день Соломія під блузку вдягла тонку мереживну комбінацію, яку привезла з собою, рожеву, подаровану колись Вадимом, яку цілих сім літ не вдягала, але й викинути ніяк не могла. І в останній момент. в останній момент рішила до Києва взєти.
Стрілися на тій же алеї на виставці, не змовляючись, потяглися туди. Григорій взявся показати техніку, комбайни, які незабаром мали і в їхній колгосп прийти. І коли оглядали, вперше між двома комбайнами, новісінькими, червоними, неї поцілував. Цмокнув у щоку, як хлопчик. Соломія аж мало не присіла з несподіванки.
Знову були вечірні ходіння, Григорій взяв Соломію за руку. Цього разу поцілував на прощання уже в коридорі готелю. Соломія того вечора сказала, що в неї тоже є дитина, дочка. Тико не од чоловіка, а.
Затнулася, мала сказати — од іншого, й не спромоглася.
— То й що? — сказав Григорій. — Ти ж, певне, хотіла мати дочку?
— Хотіла, — видихнула Соломія.
— А звати твою доньку як?
— Марусею.
— Чудненько, — відказав. — У мене сестра теж Маруся. Ма- русиною часом зву.
— І я свою так.
— То і я так зватиму.
При цих словах у Соломії забухало серце. Здавалося, якщо не цілий Київ рознесе, то готель напевне. Верталася — геть усе в ній співало. Степанида, певне, помітила, бо сказала:
— А ви, Соломіє Антонівно, бачу, часу даремно в столиці не гаєте.
— Та так, постояли, побалакали з одним. тоже ланковим.
Сказала і сховала лице в подушку. Вночі прокидалася в гарячому поту й дорікала собі, що його слова нічого не значать. Ще й не сказав, що любить, і вона не сказала, два дні ж лише минуло. Спи, Соломко, спи. Дитина ти, досі дитина, правильно мама кажуть — дітвак. На що ти надієшся? Звідки взялося те, що було вже зовсім у собі пригасила?..
Ще через день вранці, рано-раненько дітвак Соломія вийшла з кімнати, тоді навшпиньки (а чого боялася?) пробралася до сходів і далі — до виходу з готелю. Степаниді вчора сказала, що до родички поїде, а яка в неї родичка в Києві?
Надворі спитала, як до Хрещатика добратися. Добралася, сіла в тролейбус, спитала, скіко платити тре’.
Почула: «Скіко. Во дерьовня!» Втягла голову в плечі.
А на Хрещатику, коло того магазину, довго простояла, доки не відчинився. Стояла й думала, яка вона дурна, али вперто стояла. Бо впертюх. Бо. Бо вчора ходили зновика, як маленькі, за руки взявшись. Балакали. І всьо. Всеньке все. У нього слів, як насіння в пшениці, анекдотами сипле, історіями.
А ще розказував про степ. Який він широкий, безмежний. Можна їхати годину, дві, три, навіть півдня і день, й не побачити жодного деревця.
— Жодного? — Соломія незмірно здивована. — Як же ви-те живете без дерев? І садків нема?
— Ну, садки в селах є. Яблука в нас великі родять. Соковиті такі, шкода, що я не привіз. Тільки й садки літом поливати тре’. І пшеницю поливаємо, і помідори. А які в нас соняшники! Ну та нічого, кажуть, скоро од Каховського моря канал почнуть копати, і в степу вода буде.