І ще про той степ. Як весною в ньому рясно-рясно маки цвітуть. І як він, коли оре, сам, можна сказати, один-однісінький на весь степ, ну, ще часом причепщик коло прицепа, співає в кабіні свого трактора. І «Розпрягайте, хлопці, коней», і «Ой, чий то кінь стоїть?», а в нього кінь свій, залізний. Дещо й Соломія розказувала — про село їхнє, ліс, як по ягоди ходять, як колись у лісі рись серед ночі стрітила, коли од німцив у тому лісі ховалися. Тико про те, хто її непритомну після тої стрічі з рисею найшов і на руках до табору ніс, ни сказала.
«Пятий день кінчається, — думає Соломія, коли підходять до готелю, де світяться майже всі вікна. — Чотири зостається. І роз’їдемося, як хурманки на дорозі. Хоть би для годиться слово про любов сказав».
Правда, перед прощаннєм притис так, що аж душно стало. І губи неїні таки знайшов.
А вже як лежала у свому номері на м’якому ліжкові, у півтемряві, крізь яку блимало око маленької тремтливої зірки, ледь помітна та жива, подумала Соломія, що даремно вона вдягає щодень тую сорочку, комбінашку тую, як казав Вадим. І те, що Вадима згадала, кинуло в ще більший жар. Не гоже, ой, не гоже чекати чогось од їдного чоловіка, будучи в сорочці, подарованій другим. Може, того й ждання невідомо чого даремне. Може, чує той, від якого серце третій день завмирає, що на ній щось не те. Жінки таке добре чують, а чоловіки невідомо. І надумала Соломія — поїде й купить сорочку, нітрохи не гіршу.
І от вона дожидається, вже й намерзнувшись — осінь все-таки, хоть і тепла — відкриття магазину, якого запам’ятала при тій екскурсії по Хрещатику. І заходить, і бігом шукати тую залю. І вже біля тих сорочок стоїть.
— Жіночко, то комбінації, — чує голос.
Молоденька продавчиня в синьому халатику, з якого видно загорілі коліна, дивиться так, ніби вона, Соломія, вкрасти щось хоче. Ніби ті тонкі, з мереживами, сорочки і вона — то щось несумісне. Вгадала, що перед нею сільська жінка? Авжеж, здогадалася, чом би й ні.
— Я знаю, — каже Соломія винувато.
І додає нащось:
— У мене є гроші.
— Ну, тоді вибирайте. Приміряти не можна.
— Я знаю, — шепче Соломія.
Насправді ж вона не знала. Вже картає себе, що прийшла, але таки вибирає. Таку красиву, що очі хочеться примружувати. Не рожеву, а білу. Білішу за сніг і весняний цвіт. Таки прикладає до пальта. Здається, в акурат по ній. Тико закоротка й виріз на грудях завеликий. Хоч і м’яка-м’якенька.
«Яка ж ти дурна, Соломко», — картає вона себе.
Та сорочку таки бере. їй показують, де каса. І там загортають сорочку в папір. І ошелешують:
— З вас двєсті сємдесят рублєй сорок двє копєйкі.
Соломія холодніє. Як то? Що ж лишається на подарунки?
Рідним і Марусечці. Зувсім тронулася баба.
— У вас немає грошей? — та, що коло каси, питає неприховано презирливо.
— Нє, нє, є, чом би нє.
І Соломія дістає з кишені того жакета-маринарки гроші. Відраховує. Надворі витирає рукавом спітнілого лоба.
У вухах дзвенить почуте навздогін:
— Ти смотрі, Нінка, уже колхозніц на дорогоє бельйо потянуло. Конєц свєта і сєзона мороженого.
— Ну, вообще-то, в нєй чувствуєтса какая-то порода. І мордашка словно нє с хуторской пропіской.
Раз уже вирвалась, посамовольнічала, то тре’ і в другі гамазини теї зазирнути, вирішує Соломія. І заглянула, запитала, де тут для дітей щось продається. І Марійці платтячко та сандалики вибрала. Ну, й мамі хустку в другім місці, а Варці — кохтину, загодя розмір узнала.
На виставці Соломію трохи посварив керівник делегації та й по всім. На другий день їм зранку мигдалі вручили, а по обіді дозволили бути вільними. Григорій запропонував їй з’їздити до Дніпра, вона ж, певно, на своїм Поліссі й річки справжньої не бачила.
— Бачила, — трохи ображено відповіла Соломія. І що то всі неї такою забитою вважають?
— Та не обіжайся, чудо моє горохове, — сказав Гриць якось так, мовби вони були бозна скільки знайомі.
Дніпро справді вразив Соломію. Не могла повірити, що є такі широкі річки. Не річка, а справжнє море.
— Море у нас, на Херсонщині, коло Каховки викопали, — сказав Григорій. — Колись побачиш. Обіцяю.
Серце Соломіте зновика — теньк. Що ж то за сильця для не- їного бідолашного серця розставляє, розкидає цей чоловік?
А він розтягає усмішку аж за вуха:
— Скупаємось?
— Та ж осінь. І вода, певно, холодна.
— Нам не звикати, — каже і починає роздягатися — справжній вар’ят.
Лишається в одних трусах, зувсім не соромлячись. Ну, йому не стидно, то й Соломія може зирнути. Зиркає упівока, а потому у цілих два. Тіло ще більш налите, хоч і невисокий. І геть волохатий, як ведмідь.