Соломія не їхала — на крилах летіла додому, наче хто підхопив поїзда в небо. Пила потроху з усіма, хто прийшов до їхнього столу в плацкартнім вагоні. Жартувала, сміялася на почуті анекдоти. На Полінине: «А який у тебе дарунок люксовий» — про ланцюжок — тільки посміхнулася загадково. І щасливо. Тричі щасливо. Сто й десять разів.
Як нарешті глибокої ночі вагон угомонився і вона задрімала, раптом здалося, що незримий вихор підхопив поїзд і кудись поніс.
«Може, в той степ, — подумала Соломія. — А я ж николи його й не бачила. Тепер побачу».
Степ, у який вчора повернувся її Гриць. І може, завтра, 'їдучи на своєму тракторі, заспіває пісню. Пісня для неї. Для Соломії. Соломки. Солі.
РОЗДІЛ ХІІ
БУНТ І ВИКРАДЕННЯ
1
Перед Новим роком Соломія остаточно переконалася — вона зновика понесла. Новина неї не засмутила. Подумала, що й для Гриця буде суприз, коли через місяць чи скіко там приїде до тієї Білої Церкви. Нє, вона не збирається тим його якось заохочувати женитися чи що. Али й дитину не збирається позбуватися. Хоч тепер вже й можна було в лікарні, вона знала — кілька жінок з їхнього села робили аборти.
«Слово яке дурне, — подумала. — І не наське, і холодом відгонить».
Потім прийшло відкриття, яке вразило Соломію. Виходило так, що вона запліднювалася тільки тоді, коли дуже цього хотіла. Бо скільки б не лукавила, що хтіла од Павла, насправді — ні. Од Петра теж не хтіла, раз надумали, що прийде до нього в ліс. Де там родити? А от від Вадима бажала. Перед тим пару років мріяла про дитину. І коли кохалася з Грицем, ледь не попросила зробити їй сина.
Соломія носила в собі плід, ще нікому не признаючись. Цього разу навіть матері. Ховала бажання їсти кисле, приховувала те, що нудити почало. Про звістку першим мав дізнатися Він.
Дивувалася — їй уже тридцять третій рік іде, а закохана, як дівчинка.
Дівчинка Соломка-Соломинка-Соля йшла через зиму, різдвяні свята й чекала. Листа або дзвінка. Ні того, ні гиншого не було.
Зате були збори, на яких їм сказали, що у зв’язку з тим, що товариша Дударика забирають на роботу в райком, рекомендують обрати головою знову товариша Беза Феодосія Петровича, який усвідомив усі свої помилки, добре зарекомендував на посаді бригадира рільничої бригади, а в останній рік — й агронома. Гадаємо, ви його підтримаєте, товариші. Ну, чом би не підтримати, свій чоловік, хоть і партизан, і за комір любить закласти. Правда, останнім часом менше. А ще хвалився, що родич-матрос такого горіха привіз, що розкусиш і запаху як не було, скільки б не випив. Обрали, одним словом.
Десь за тиждень після Водохрещі Соломія не витримала й подалася на пошту. Там робела Варчина двоюрідна сестра, то, мо’, не скаже, що комусь там дзвонила. А скаже, то нихай. Мусить дізнатися, що сталося з Григорієм, її Грицем. Може, трактор перевернувся, покалічений, може, хворіє або влетіло йому, що як і вона, кудись там не поїхав.
Несміливо спитала, чи мона подзвонити далеко. Аж на Херсонщину. Танька сказала, що мона. Тико доведеться пождати. Може, годину ци й дві, всяко буває. Або й раніше дадуть. Кажіть адресу. Вона сказала. Назву села запам’ятала — Новоолександрів- ка, Гриць жартував, що ліпше було б — Новогригорівка. Колгосп імені Хрущова. Так, хай буде контора.
Ждала десь із півгодини чи й більше. Кусала губи, паленіла — сама не своя. Танька питала — а як там у Києві було, розкажіте, а що бачили. Відповідала невпопад, аж Танька губи свої підтисла. Ще подумає — загордилася. Али вдіяти з собою ніц не могла. Трусилася вся.
Зайшла Гандзя Трусюнова, конверта їй тре’ було. «Чого ждеш, Соломко?» — спитала. «Та подзвонити тре’». Гандзя: «До родичів альбо як? То ж у вас родичі де?» Мало не накричєла, а в чім Гандзя винувата?
Нарешті почула:
— Тітко Соломко, пройдіть до кабіни і візьміть трубку.
«Вже й тітка», — подумала чогось.
Не набагато старша Таньки.
Пішла не своїми ногами до кабінки, піднесла трубку й почула:
— Викликаємо Новоолександрівку, контору колгоспу імені Хрущова. Говоріть.
И інший голос, теж жіночий, тико старший:
— Колгосп імені Хрущова.
— Альо, — сказала Соломія. — Доброго вам дня.
— Я вас слухаю, — голос у трубці. — Хто це? Говоріть? Це які Загоряни?
— То такі на Волині, — сказала Соломія. — Сило таке. А я ланкова з того сила. Ци ни мона почути вашого ланкового механізованої ланки Нечипоренка Григорія?
— Григорія Вікторовича немає, — почула у відповідь. — Щось йому передати?
— А де він? У больници? — Соломія вся задрижала.
— Чому в лікарні? Він на сесії, в інституті. Вчора вже мав повернутися, та чомусь затримується. Що йому передати?