— Передайте.
Соломія почала й затнулася. Нічого не тре’ передавати, він того й затримався, що, певне, 'їде до неї. Сам явиться, як суприз.
— Дєкую, — сказала. — Нічого не передавайте. Я сама.
— Тоді дзвоніть через пару днів. Він от-от повернеться. До побачення.
— Бувайте.
Соломія заплатила за переговори. Коли йшла додому, душа співала. Співала й ждала. Ждала і тривожилася.
Далі тільки тривожилася.
Григорій не приїхав.
— Що ти собі думаєш, Соломко? — То мамині слова, коли дізналася, що вона зновика загрубіла.
— Признайся, подруго, привіт із Києва? — Вірка.
— Далі, — відказала. — Далеко, Віруню. Так далеко, що звідси не видно. І з Києва не видно.
Вірка:
— Господи, та ти ж заслуговуєш щістя більшого, ніж усі ми разом взяті.
— Виходить, то і є моє щістя. Щістячко, як макове зернятко. А маківка скоро виросте.
Перш ніж виросла маківка, вибуяла блекота. Соломію, як передову ланкову, крім районної й обласної газет, зобов’язали передплатити київську «Колгоспне село». Посередині весни вона, заглянувши в ту газету, побачила Григорія. На портреті, коло свого трактора. В робочому комбінезоні. З широкою, так знайомою їй, усмішкою. А як дивилися його циганкуваті очі. Не циганкуваті, а ті, грецькі. Заголовок над фотографією і великим матеріалом стояв: «Степовик-орденоносець». Прочитала перші рядки, що за ударну працю і передові методи вирощування зернових ланковий механізованої ланки Григорій Нечипоренко нагороджений орденом Леніна, далі: «Я дуже люблю наш степ, найбільше за все на світі, — каже Григорій Вікторович», і відчула, як у неї попливло все перед очима. Схопилася за ріг стола, щоб не впасти, та таки посунулася додолу.
— Соломко! — Останнє, що почула перед тим, як знепритомніти, був мамин крик.
2
А перше, що зробила Соломія, коли прийшла до тями, взяла ту скриньку із золотим ланцюжком і вийшла з хати. Хотіла у ковбаню викинути, та подумала, що в тій же воді їм ще прати. Коробку викинула в Бригадєрову річку — хай пливе собі, а ланцюжок впихнула в якусь нірку серед поля й ногами затоптала. Верталася до хати вже іншою Соломією. І всі ці місяці до пологів сміялася й жартувала. Ходила милуватися садками, що цвіли, безом, що запаморочливо пахнув, квітами у полі — як то колись радила мамі вже покійна Луциха. Казала до маленького ци маленької ніжні слова. Раділа, що ни почула ні у вічі, ні за спиною жодного поганого слова. Сказала товаркам, що так вона схотіла, щоб була ще їдна дитина, братик ци сестричка для Марусеньки. А той, хто її не побачить — йому ж на гірше. А потім і розказала раз за роботою про любов свою київську, про те, як красіво ухажував, помните, ланцюжок показувала золотий — його дарунок. І сам він такий, що задивишся, у газеті подивіться.
Сама дивувалася з себе. Ніби й справді була новою Соломією. Тільки маленька пташечка ночами в серці жалібно пищала та шкребла кігтиками мишка-шкряботунка. Та ще Маруся прикрощів завдала.
Спершу взялася гадати, як братика ци сестричку назвуть.
— А ти сама вибереш, як народиться, — сказала Соломія.
Та через годину мовчазного сидіння в куточку:
— Я вже вибрала. Як братик — то Васильком, як наш дєдько. А як сестричка — то Соломкою.
— Соломкою? У нас же є дві Соломки, — спробувала заперечити.
— Ну й що? — Маруся сплеснула в долоньки. — Буде третя. А то не хороше — бабця Соломка є, мама Соломка — є, а сестрички Соломки нима.
— Ну, ти й мала видумаха, — Соломія поцілувала доньку й подумала, що, мо’, й справді назвати Соломією.
«Нє, нє, — заперечила собі. — Не тре’. І в мами ни зувсім така доля, як хотіла. А про мене, то й ни кажу».
— То що, будуть такі імена?
Соломія дочці не вміла відмовляти. Кивнула головою. Та по часниці мовчання Маруся ошелешила:
— Мамо, а в братика або сестрички тоже ни буде тата? Ци буде? Соломія ледь стримала сльози. Пригорнула доньку.
— У вас є мама. І бабуся, і дідусь, і дєдько Василь. І тітка Варка. І пожартувати спробувала:
— На тата в мене грошей не хватило.
— То, може, щось продамо?
Ну що ти їй скажеш? Щоб донька не побачила сліз, пуйшла на двір поратися.
Через місяць по тій розмові народилася таки донька, яку назвали Соломією.
3
А через пару тижнів після уродин, наприкінці жнив, на поле завітав голова колгоспу. Велів од рвання льону одірватися, бо
тре’ провести збори ланки. Соломка, що хоч мала тепер право на декретну відпустку (і до села дійшли ті закони), на прохання голови тоже вийшла на роботу. А як жінки зібралися в кружок, то сказав, опустивши очі, ще тверезі: