— Тут таке питання, що, той, маєте собі нову ланкову вибрати. Або ми призначимо. Як хочете.
— А то що за новості з бабського радіва? — Вірка аж присвиснула та затим сплюнула набік. — Нам Соломка добра, то чого мінєти? У неї ж никого зновика не посадили, здається. Та й чєс ни той.
Федось Без повертів у руках свого білого картуза. Було видно, що муляє і його те, що сказав. Нарешті по мовчанці мовив:
— Я ніц проти Соломки ни маю. І робите ви добре. Тико таке указаніє з райкома прийшло. Ну, нащот тої, моралі, там казали. Ну, жіночки рідненькі ви мої, я би з дорогою душею Соломку лишив. Тико є указаніє. Ну, недобре, кауть, що в ланкової двоє дітей, а чоловіка нима. То вибирайте.
На Соломчине диво, не тико Вірка, а й Явдоха, і Любка, й геть усі инші сказали, що ніякої нової ланкової обирати ни будуть.
— Тоді я назначаю Лідію Гарасюк, — сказав Без і мерщій до брички, й уже звідти гукнув: — Не хочете Ліди, то завтра скажіте, кого вибрали.
І помчався. Побачив Соломіїну ланку на другий день вранці, ледь планьорку провів, коло контори. Без Соломки. Бо вчора, як не казала Соломія, що хай вже, вона не хоче бути далі ланковою, побула й хватить, хай Лідка справді буде — ні в яку, ми тебе обі- дити не дамо, хай знає той вилупок ци теї райкомівські мудрагелі, що ми щося значимо.
Отож, ціла кумпанія — запримітив пару жінок з інших ланок — увірвалась до Безового кабінету.
— О, ланочка дорога. Кандідатуру свою хочете придложити?
І тут йому виклали таке, що у Федося Петровича очі на лоба
полізли й рідкі волосини на лисині заворушилися. Вони не підуть з контори, доки не скаже, що Соломка лишається ланковою.
Без поглянув на жінок — у руках кожної по серпу і сапці, у Люби — коса, а у Вірки — навіть вила в руках.
— Та ви що — подуріли ци з ранку пообпивалися? — сказав голова. — То ж форменний бунт робите. Таке в Совєтськім Союзі не позволітєльно. Вражеського радіва, чи що, наслухалися? Та знаєте, що вам за те буде?
— Що би не було, — сказала Вірка. — А ми од свого не одсту- пимося. Правда, жіночки?
Усі загукали — правда. Вони не проти совєтської власті, а проти несправедливості. Соломка що — чоловіку змінила ци покинула дитей? Та такою, як вона, сам би товариш Хрущов гордився. Матір-одиночку та ще й вдову фронтовика тре’ підтримувати, а ни такого — топтати.
— Добре, — здався товариш Федось, побачивши, що з цим розпасійований жіноцтвом каші не звариш. — Я мушу з районним начальством порадитися.
— То радьтеся.
— То ви-те, той-во, вийдіте, бо важний і трудний разговор буде.
Тут спробували зайти новий агроном й Іван-бригадир, та жінки виштовхали у двері. Затим й самі вийшли, стали зі своєю трудовою зброєю коло порога.
Лишившись сам, Федось Без міркував, що йому діяти. Він би й лишив Соломію, та ж секретарша по тій, ідеології хреновій, уперлась, заладила, як пташка заморська, що в кіні бачив — аморальна поведінка, аморальна поведінка, ганьба для передової ланкової і колгоспу в цілому. Тьху, таранька засушена, мабуть, і ни знає, що таке чоловік. Та що ж йому робити? Що чинити, як діяти? Подзвонити в райком, до тої Параски Микитівни? Ни пойме, баба з норовом, упертіша за сто кульбачок. Ще накапає першому. А той на розправу скорий. Чого доброго, розприндить- ся й знов з голови попре. И так сумлівалися, чи довірити зновика колгоспом керувати. А ще раз попудять, то дідька лисого утретє в обойму попадеш, усе життя на бригадєрських харчах проскнієш, низважаючи, що заслужений червоний партизан. А ще ж чутки ходять, що головам колхозним машини будуть виділяти. Ну, хай там «бобик», брезентом обтягнутий, а все ж машина — як то буде селом проїхатися, то тобі не бричка-однокінка!
Так розмірковував і мучився Федось Без, рука тяглася до телефону й назад одсмикувалася. Навіть для хоробрості хильнув з недопитої потаємної пляшчини. І тут йому просвітліло у голові, й він прийняв майже соломонове рішення. Треба змитись, а там видно буде, мо’, до завтра перекип’ятяться, охолонуть, ну й порозумнішають, змиряться. Але як утекти? Прорватися через двері, як червоний партизан, крикнути «ура!» і в атаку? Та вони зара такі нарвані, що може котра й серпом чирканути, а галай- кувата Вірка й вилами штрикнути. Нє, він ще гинвалідом мирного времені ни хоче бути. Та потім і стиду ни оберешся, як другі голови узнають. Скажуть, з бабами воював, з бабським військом справитися не міг. Капєц на випивку і два хвостики на закуску.