— І теж без зручностей? — єхидно спитала Раїса.
Якщо додати бурчання, котре поєднувалося з приторною запобігливістю свекрухи Аделіни Панкратівни, її натяки, що пора б уже й дитинку мати, бо вона, бачте, хоче онучків, то Олег був удвічі безсовісним. Мало того, що на зло їй покалічився, обірвав розкішно-перспективне життя, так ще й привіз у цю замурижену глухомань. Раїса вже забула, звідки була родом сама, отож вихід був єдиним — геть, геть, геть. Звісно, у Загоряни вертатися не збиралася. Раїса прикинула кілька варіантів. їхати в Москву до котрогось з тамтешніх коханців? Невідомо, як прийме. Спробувати спокусити котрогось з молоденьких лейтенантиків з єдиної військової частини в їхньому містечку, щоб виїхати з ним кудись? «І розпочати все спочатку?» — спитала себе Раїса. Лишався третій варіант — вернутися в Кіров, де теж не бракувало обожнювачів. І коли подумала про Кіров, стала згадувати близько і мимохіть знайомих офіцерів, то раптом почула фразу «Якби ви не були заміжньою, Раїсо Кирилівно, я б мав за честь запропонувати вам руку і серце».
Це сказав. сказав заступник командира їхнього полку, підполковник, як же його прізвище. прізвище, здається, Комаров, ні. не Комаров, а як же?.. Ага, Косарев, здається, таки Косарев, точно, Косарев. Борис Іванович Косарев, від якого перед тим дружина втекла з якимось лейтенантиком.
— То пропонуйте, — мовби жартома сказала Раїса, подумки оцінюючи його посаду, статки й можливості. — Спробуйте відбити у свого підлеглого. Чи боїтеся?
— Не хочу робити, як моя колишня, — сказав підполковник. — Знаю, як то боляче, коли розбивається сім’я.
Косарев. Косарев. Коли Олег пішов вчитися в академію, його кудись перевели. Отже, про травму Олега, свого колишнього підлеглого, напевне, не знає. Але куди перевели? Поїхати й запитати у Кірові? І тут Раїса згадала, що один з її московських залицяльників казав, що він кадровик Міноборони, вона ще тоді подумала — може, згодиться при потребі. Валерій, Валерій, гм.
І вона поїхала в Москву, і провела з Валерієм дві ночі, й дізналася, що полковник (тепер вже полковник) Косарев Б. І. служить. Раїса ледве не підстрибнула — Косарев служив командиром частини на теплій Кубані, біля самісінького Чорного моря. Лишалося тільки бажати, аби досі не одружився.
Вона таки вдруге спіймала свого птаха удачі. Вона постала перед полковником Косаревим з соромливо опущеними очима, сказала, що випадково опинилася у їхньому місті дорогою з відпочинку на Чорному морі, була тут на запрошення знайомої й раптом побачила зовсім випадково на вулиці його. Того, кого не може забути ось уже цілих п’ять чи й більше років. Вона, звичайно, ні на що не претендує, просто рада його побачити. Просто рада його побачити.
Вона угледіла боковим зором, як спалахнули вогники в чоловічих світло-сірих очах. Вогники стали фарами, маяками, коли довідався, що вона вже не живе з Олегом, хоча ще офіційно й не розлучилася, бо. Бо Олег там, у Москві, знайшов собі іншу.
Через два місяці вона таки розлучилася з чоловіком. Який спочатку просив подумати у відповідь на її «Я зустріла іншого», а потім дав згоду: «Якщо ти так хочеш.»
Та Борис Іванович Косарев виявився педантом, акуратистом, страшенним ревнивцем, скупердяєм і, до того ж, вимагав, аби його бойова подруга, як її, собака, називав, неодмінно десь працювала. Мусила йти в ту ж бібліотеку. Він, як і Олег, до того ж, хотів мати сина. Бо з тим, що мав, попередня не дозволяла зустрічатися, та й жила далеко.
Через півтора року Раїса вперше згадала останні Олегові слова, сказані, коли виходили з залу суду: «Якщо захочеш повернутися, я чекатиму». Ще через півроку Раїса дізналася, що генеральське звання її благовірному не світить, оскільки має за плечима тільки військове училище, хай і вище, а в академію вже вступати вік не дозволяє. Ну, а через рік йому взагалі світить пенсія, хай і велика, військова.
5
«Нащо я приїхала?» — це питання задавала собі Раїса не раз під час свого перебування у Загорянах. Нила душа. Нило серце і десь пекло під серцем. І коли зустрічалася з матір’ю й батьком, з братами й сестрами. Майже з ненавистю дивилася на численних небожів й небіжок.
Відповідь на своє запитання до самої себе отримала, коли навідалася до Соломії. Точніше, коли побачила її маленьку доньку. Теж Соломійку.