не було таких сліз.
— Вона не прикидається, — сказав лейтенант, начальник групи. — Хай виплачеться. Зараз вона нам усе розкаже.
«Усе минуло, — подумала Раїса. — Ось я й прийшла. Але чого так довго йшла? І що то було?»
Цієї миті зрозуміла — їй байдуже, що їй буде, судитимуть за викрадення чи ні.
Найбільше, що хочеться — це хоча б раз, зараз чи потім, ні, зараз, зараз глянути на маленьку Соломійку.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ГЩАЬЕ
РОЗДІЛ ХІІІ ГОРДІЇВ ВУЗОЛ
1
Цей чоловік завітав до їхньої оселі теплого весняного дня, серед дощу, який прийшов на зміну яскравому сонцю, на третій день Паски. Цього дня обов’язково вже виганяли на роботу, садили бульбу, й жінки вельми зраділи, коли на півночі, десь у Білорусі, певно, стала збиратися хмара й нестримно, хоч надто повільно, як їм здавалося, почала наповзати на Загоряни. Молоденька Людка Бартусьова, котра прийшла у ланку на зміну Мартосі, навіть у долоні заплескала:
— Дощику, дощику, припусти.
— Тут нема капусти, — буркнула Варка. — Ще зіврочиш, то за Буг понесе.
— Тамика поляки давно відсвяткували свою Паску, — вставила слово Люба. — То нащо їм дощ?
Дощ таки пішов, потім і припустив рясненько, та ще не дочекавшись його приходу, на полі, як тільки хмара сповила село, кинули роботу й розійшлися по домівках. Коли Соломія вибиралася, незважаючи на дощ, до Вірки (ніяк не могла відвикнути називати подругу Віркою і Вірунькою), бо ж таки третій день свєта великого, годилося посидіти, несподівано й пришов той чоловік.
Звали його Гордієм, доводився молодшим братом тому самому Тимошеві, Тимкові, котрий сватався колись до Соломії. Тимко давно женився, мав трійко дітей. Рано так само обзавівся сім’єю й молодший десь на літ сім за Тимка Гордій. У нього діти вродили ще рясніше, раз за разом, було вже четверо, та два роки тому од раку крові померла Гордієва дружина. У селі співчували чоловікові, що лишився з таким дитячим кагалом, де найстаршій дочці ледь десятий рік минув, а найменшій на четвертий тико завернуло. Та казали, що Гордій з дітьми справляється, як може, й відмовився найменшу віддати двоюрідній сестрі, а про дитбудинок і чути не хотів.
Як похристосувалися і за столом трохи посиділи, Гордій і сказав, що хотів би з Соломією наодинці про одне діло побалакати. Вийшли в другу хату, 1й там, зітхнувши пару раз, зімкнувши, а потім розімкнувши пальці обох рук, Гордій і почав свою мову. Він почав з того, що ти, Соломко, певно ж, знаєш мою історію. Не буду приховувати — нелегко доводиться самому з дітьми. Ще жінці, як сама, буває, зостається, то якось ліпше, бо вона звикла й господарство вести, й за дітьми наглядати. А він що, звісне діло, чоловік, коло трахтура то все знає, і зорати, й дров нарубати, і щось змайструвати, а до женського діла, то, сама понімаєш, не звичний, не вельми йде до рук. Ну, Світлана, найстарша, помагає, старається, бідолашка, али ж тико дванайцятий на Спаса буде. Ну то він і рішив — нияк не обійтися без жінки в хаті. Багацько над тим думав і з дітьми радився, чого там, ну вони пристали на його думку, хотя й ни зразу. Мами не вернеш, жизня є жизня, то Бог розсуджує, що давати, а що забирати. Одним словом, ти вже вибачєй, Соломко, то прямо скажу — рішив я, що ліпшої жінки ни найду. Ни обижайся, коли ни так мовив.
— Я ж на літ сім ци й вісім за тибе старша, — сказала Соломія.
— На сім. То й що? Навіть колись на вік не вельми зважєли, а типер і вообще часи міняються.
І далі признався, як то колись слідом за Тимком у Соломію залюбився, бувало, крадькома й на їхню вулицю приходив, щоб побачити хотя би.
— То тре’ було й тобі посвататися, — Соломія жартома.
— Та в армію забрали, — цілком серйозно сказав Гордій. — Ну, а потому Таньку свою стрів.
А далі — у тибе двоє дітей, ну, старша, то вже геть дівка, а меншій — десь до десяти підбирається.
— Літом дев’ять буде, як дасть Біг, доживемо, — уточнила Соломія.
Одним словом, ще раз вибачєїться, мо’, й дурницю каже, а хотілося б поєднати їхні долі, ну, й сім’ї. Стрінуть неї діти добре, то він гарантує, ани дітей, ни неї не обіжатимуть. Ну, типер таке діло, маму мою, знаєш, німци ще у війну забили, батько геть старий, а братова там їдна чи друга, забігають, та в них зі своїми дітьми клопіт. Ну, я й подумав, що ліпшої жінки, як ти, Соломко, ни найти. Всі кажуть — і добра, і роботяща, і дітей любиш.
Того дня Соломія ледь стрималася, щоб ни сказати щось різке. Сказала тико, що подумає і за пару днів дасть відповідь. А як пішов Гордій, дала волю сльозам. Господи, нивже вона ни заслужила до цих пір ліпшого, як за чоловіка з чотирма дітьми йти? Чужі носи підтирати та одежу прати. Хіба їй не хватає двох власних доньок, раз чоловіка в хату Бог не послав, щоб чужих доглядати?