У відповідь на несміливе Марусине: «А як же тилєта?» пообіцяв, що замість телят привезе з чергового рейсу два кити, тридцять тюленів, два десятки дельфінів, а за бажанням і штук десять акул. Чи то налякана, чи зворушена такою щедрістю Маруся згодилася вирушити у мандрівку з бувалим морським вовком. Юрко на початок повіз наречену до Луцька, де купив шикарну весільну сукню. У сільраді терміново прийняли їхню заяву, і ще через два тижні півсела гуляло на їхньому весіллі. Наречена у довгому пишному платті й жених у тільняшці — це було щось.
Юрій повіз Марійку, котра через рік народила йому дочку, а ще через два — сина, якого ухитрився змайструвати під час короткого пришвартування в Одесі. Маруся сиділа вдома з дітьми, доки одного разу не повела доньку й сина в зоопарк. Невідомо, хто вийшов із споглядання різноманітної звірини більш зачарованим — діти чи мама! Через тиждень вона влаштувалася на роботу в зоопарк доглядальницею тварин. Юрій і Марія час від часу навідувалися до рідного села, а на початку нового століття Юрій нарешті кинув якір у порту навічно. Після розвалу Союзу він поплавав і під всілякими ліберійськими, грецькими й іншими прапорами. Потім же лишили одеську квартиру заміжній доньці, а син, якого батько заразив любов’ю до моря, поступив у Севастопольський військово-морський інститут. Юрій, котрому йшов п’ятдесят сьомий, і молодша на шість літ Марія взялися обкладати цеглою стару дідову хату, а Марія ще й купила, першим ділом, теличку.
Меншенька Соломійка була повною протилежністю старшій сестрі. Про таких кажуть — наче не від одного батька. Та Марійка й Соломійка й справді мали різних батьків. Соломійка не питала маму про батька, тільки сказала одного разу: «Якби зустріла, я б йому шию скрутила». І показала, як би те зробила. А вдруге сказала: «Таку жінку, як ви, мамо, обдурити — то гріх». Аж у Соломії закралася підозра — нивже знає щось більше, хоч і не питала?
Виросла Соломійка гінка, чорнява, циганкувата, і ця її смаглява краса вже у класі восьмому притягала не тільки ровесників, а й старшокласників і навіть тих, котрі вчилися в лісовому технікумі чи профтехучилищі й у вихідні на танці до Загорєн приїжджали. Вдалася Соломійка гостра на язик, смакущі слівця-колюч- ки розсипала повними жменями. Добре вчилася, бігала, їздила на змагання й олімпіади — за неї Соломія-мама не боялася.
Особливо часто нашпилювала на свій язичок-спис Віталика. Підколювала з приводу й без приводу. Могла й крадькома штурханця дати й навіть обмовити. Правда, названий брат теж у боргу не лишався. Якщо Соломія казала біле, то Віталик — чорне, й навпаки. Був момент, коли Соломія подумала, що треба неїну гострослову Соломійку відправити додому, до бабусі. Бо здавалося, що от-от уб’ють одне одного. Та коли сказала про те, що, може, тре’ пожити який час з бабусею і сестричкою, почула, що вона такої розкоші цьому задрипанцеві не подарує. Не поступиться, то тепер її хата теж і квит.
— Ну, якщо тобі так хочеться, — тильки й сказала, здвигнувши плечима.
— А тебе без мене загризуть.
— Хто?
— Та хоча б цей дурнуватий Вітьок.
Пройшов ще рік, доки Соломія не збагнула — та ж ці двоє жити одне без одного не можуть. Час підтвердив, що вона мала рацію. У десятому класі Соля й Віталик вже й не приховували своїх почуттів. На той час закінчила школу Світлана, й оскільки була в неї мрія під впливом ранньої смерті матері рятувати людей, то поступила в медучилище. Згодом вона закінчить і медінститут й працюватиме у Луцьку дільничним терапевтом. До речі, Світлана останньою з Гордієвих дітей почала називати Соломію мамою. Спочатку так називала Олюня, котра рідної мами й не пам’ятала, потім Коля-Колюня, далі й Віталик якось начеб обмовився, а потім замамав, а останньою Світлана, уже приміряючи плаття на випускний:
— Ну, як воно на мені? Вам подобається, мамо?
— Дуже, — сказала правду Соломія, й на її очах сльози виступили, а далі не стрималася, кинулася, пригорнула й почала обціловувати Світлану.
У тої теж сльози на віях блищать. А тоді, начеб засоромившись:
— Ви не думайте, мамо, я й маму Тетяну не забуду. Тільки. Я ж бачу, як ви до мене та маленьких ставитесь, скільки походили, як ми хворіли, коло нас.
То була правда. Соломія не робила різниці між Соломійкою і Віталиком, між Олежком і Олюнькою чи Миколкою, з усіх сил старалася не робити. І біля рідного, і біля Гордієвих провела не одну безсонну ніч, ніколи нікого не обділила, лихим словом не образила. Вона була такою, як була.