Чи любила вона Гордія? Чи жаліла, шкодувала такого, яким Гордій був, який не зміг забути Тетяну? На Вірчине запитання: «А ти любиш його, подруго?» відповіла: «Знаєш, як пізній цвіт перецвітає?»
Після школи Віталик вирішив поступати в технікум радіоелектроніки й автоматики — дізнався, що є такий у Львові. То був його вибір — вмів і радіоприймача поремонтувати (на той час їх все більше з’являлося в селі), і навіть — обидві Соломії ойкали від захоплення — сам змайстрував приймач, що ловив зарубіжні станції. Соломійка, дізнавшись про такий вибір, уперлася — і я туди хочу. Віталик сердився й доводив, що їй треба йти у фізкультурний інститут, що з неї виросте неабияка спортсменка (мала вже перший розряд і перемогу на шкільній міжрайонній спартакіаді), а у Львові вони будуть все одно разом — зустрічатимуться після занять.
— Ти вважаєш, що я дурніша за тебе? — репетувала Соломійка. — А я теж цікавлюся технікою, знаю математику і запросто вступлю.
Сварки між коханими тепер братиком і сестричкою, як завше, закінчувалися примиренням, поцілунками (вже й не стидалися, халамидники), і, як підозрювала Соломія, не тільки поцілунками. Зрештою перед випускним Солька-долька (так любив називати Віталик) здалася й сказала: хай уже буде так, як хоче чоловік (тут був язик висолоплений) — вона йде у фізкультурний.
Та вреднюща Соломинка-наймолодша, опинившись у Львові, крадькома від коханого подала таки документи у той самий технікум. Гоголь зі своєю фінальною ревізорівською сценою відпочивав, коли Віталька побачив перед екзаменом абітурієнтку Соломію Рощук. Соля, звісно, подарувала свою найциганськішу (грецьку!) посмішку й поблиск диво-очей. Взагалі-то Віталик зрадів, особливо, як здали твір обоє на п’ятірки.
А потім сталося найгірше — обоє й не вступили. Соломія підозрювала — Віталик спеціально завалив головний екзамен, після того, як кохана Соля схопила на ньому трояка.
Вперше між ними пробігла чорна кішка. Після сварки Соломійка несподівано подала документи у профтехучилище — їй, бачте, забаглося стати кондитером. На щастя, сварка тривала недовго. Під час вже першого приїзду на вихідні з Червонограда, де навчалася Соломійка, вона першою ж підійшла до набурмосе- ного Віталика й заспівала: «Мир миром, пиріжечки з сиром, вареники в маслі, ми дружечки красні — поцілуймося». Після в’ялої реакції гордого парубка свавільниця заявила, що або вони негайно миряться, або вона через тиждень вискочить заміж (так і сказала — вискочить) за молодого майстра з їхнього училища. Віталик помирився, і тоді Соломійка з усмішечкою — ніякого майстра нема й не було.
І Віталик, який пішов працювати помічником бригадира тракторної бригади й готувався до наступного вступу у технікум, їздив до Червонограда, і Соломія мало не щовихідні приїздила в село. Та навесні хлопець отримав повістку до армії. На випровадинах Соломійка сиділа поруч з ним, потім супроводжувала на збірний пункт військкомату. Втрьох — Соломія, Гордій, Соломійка — їздили й на присягу до міста, де служив Віталій, а потім ще два рази сама Соломійка.
Через рік з хвостиком він отримав відпустку. У Загорянах якраз була пора косовиці. Скинувши форму, син разом з батьком косив і колгоспну траву, і заготовляв сіно на відведеній їм ділянці. Та приїхавши, перше, що запитав:
— А де Соля?
— У Криму була на практиці, — сказала Соломія. — А потім написала, що їде з подругами чогось у Грузію.
— Я був у Ялті, у тому санаторії, заїжджав по дорозі додому, — сказав Віталій. — Практика закінчилася ще на початку червня. Всі роз’їхалися по домівках на канікули. Де ж Соля? Чого вона поїхала в Грузію? З ким?
І чого поїхала, і з ким, Соломія дізналася через тиждень, як поїхав Віталик. Соломія писала, що вийшла заміж, гостювала в батьків Реваза, точніше, у його дідуся й бабусі, котрі його виховували, бо він сирота. Дуже добре прийняли, тільки весілля не буде, бо Реваз уже був одружений, у тій сім’ї мав дітей. Він працює директором автомайстерні, відпочивав у санаторії, де вона була на практиці. «За навчання не тривожтеся, мамо, Реваз оплатить його вартість, щоб не було ніяких претензій. Житимемо тут, у Батумі, до вас приїдемо наступного року. Вибач, мамо, що не спитала, не попросила благословення, надто це було для мене швидко й несподівано. Як ураган, мамо. Ти, певно, знаєш, як то буває. І наприкінці листа Соломійка просила, аби вона сама, мама її, написала Віталикові. Бо вона не може, кілька разів пробувала і не виходить. До того ж, Реваз дуже ревнивий, і так гнівається, що вона вже не дівчиною була. От і все, мамо. До зустрічі».