Її груди розривав нечутний плач.
Маленька Соломійка вирішила піти до церкви помолитися за здоровля уцілілих джмелів і памнять неврятованих. Стара Дмит- рівська церковка, хоч був буднічний день, виявилася одчинена. Завтра випадало Маковія, тож годилося підготуватися до служби Божої. Отець Андроній, ще більш постарілий і сивий, оглянув, ци лежать де треба молитовники, перевірив, ци протерли перед тим матушка і старостиха, як належить, ікони й престола. Він лишився задоволеним. Палець був чистим. Чиста ж душа отця Анд- ронія потребувала підкріплення, особливо ж тому, що завтра, на свято, починався Успенський піст і приходила нелегка пора воз- держанія. Роки брали своє, та навіть за поважних літ.
«Али Отець Небесний те, що може, прощає, — подумав отець Андроній. — До того ж, не годиться у храмі, та ще й у піст, тримати сей напиток.»
І він намацав рукою невеличку фляжку. Та ледве приклався, як од дверей почувся тоненький голосок:
— Спаси Біг.
— Спаси.
Ледве не захлинувшись од несподіванки, отець Андроній, коли глянув у бік дверей до храму, занімів. У отворі дверей в сяйві літнього сонця стояв маленький кучерявий янгол. Він посміхався, як тільки може посміхатися земна дівчинка. Коли отець Андроній це збагнув, то рука його сама собою шарпнулася за спину.
«Гріхи мої», — встиг подумати, а вголос мовив:
— Чого тобі, дитино?
Соломійка трохи боязно поглянула на батюшку.
— Ви-те могли б помолитися за жмеликів?
— Кого?
Од несподіванки отець Андроній впустив фляжку. Встиг подумати, що завтра тут пахнутиме не кагором, а наливкою.
— Жмеликів, комашок таких.
— За людей треба молитися, отрочице несмишлена, — сказав отець Андроній.
— А бабуня кажуть, що всеньке живе Боженько.
Соломійка заїкнулася, намагаючись пригадати слово.
— Бог дійсно створив усе суще, — прийшов їй на поміч батюшка. — Но одне тико вище Боже творіння, суть людина, за образом і подобієм Божим сотворена, душею Господом наділена. То ім’я її в радості чи в горі може в храмі звучати.
— Шкода, — зітхнула Соломійка. — Жмеликі такі хороші. І теї, що живі, і теї, що вже ни полетять.
«О Боже, такої придибенції в мене ще не було», — подумав отець Андроній, не знаючи, що сказати.
Через якихось півгодини старий священик і маленька дівчинка сиділи на сходинках храму. Соломійка розказувала про пташок і квіти, про джмелів, котрі жодного разу її не вжалили, про братиків і вредну Руфину, гнів на яку в неї кудись полетів. Її мова заколисувала батюшку.
Він заплющив очі. Соломійка поглянула здивовано й собі схилила голівку на батюшчині коліна. Отець Андроній спав і не спав. У напівсні-напівмаренні він раптом побачив, як вони йдуть удвох польовою дорогою, а над ними летить густий джмелиний рій. Ось уже він, той рій, закриває сонце і обрій. Але дивна річ, якоїсь миті отець Андроній відчуває себе великим волохатим джмелем, що летить з іншими джмелями над маленькою, схожою на янгола дівчинкою. Він хоче помолитися, аби Господь знову перетворив його у людину, тим більше, що завтра належить правити службу Божу, до того ж, маківки і мед освячувати, бо ж першого Спаса ще й медовим називають, а там же й до яблучного та горіхового Спасів, та до Успіння святого рукою подати. Уста отця Андронія шепочуть молитву, та вона чомусь звертається не до Владики Небесного, як належало б, а до Великого Божого Джмеля.
Тимчасом Соломія-старша, на щоках якої замерзають під гарячим серпневим сонцем густі пекучі сльози, добирається туди, куди її саму мимохіть приносять ноги — до постарілої за цеї літа Насті Луцихи. Вагається, та все ж заходить. Баба суче неслухняними пальцями нитку. Каже, що мала мішка для бульби зашити. «Ой, рученьки мої», — бідкається баба. Соломія помагає, за мовою про те, про се ніяк не одважується підібратися до того, за цим прийшла. А прийшла просити ліків для Степана. Як не ліків, то розради якоїсь. Хоч хто вона Степанові? Хто вона цему світові, де в неї є чоловік і діти, як і належить, але є й людина, котрій вона не те, що не віддала свого серця, належного йому, а хоча б на день не позичила.
Вони сиділи й розмовляли, добували й просівали слова, солоні, солодкі, в’їдливі й приперчені, про те, про се, баба, видно було, рада, що є до кого озватися, з ким поговорити. І раптом спитала:
— А Стипан все хорує?
— Стипан?
На лице Соломії хтось вилив цілеє відро червоної фарби. «Авжеж, — сказала баба, — Знаєш-бо, про якого Стипана питаю». Соломія тихесенько: «Він-бо не просив якихось ліків? Нє? То полікуйте, тітонько». І несподівано опустилася перед Луцихою на коліна. Баба поклала їй на голову руку й ще несподіваніше заплакала. І сказала: «Помниш, я ото у войну, як у Расєю вивозили, тож їздила, ага, разом з панами. І тре’ було тамечки остатися, бо мині покійний чоловік, з яким одну ніченьку тико й провела, сниться. Мовбито обоє молоді, кудись їдемо, а куди? В темноті все йдемо, Соломочко, між нами тепер границя, я би й до совєтів пуйшла, абись могилку єго побачити».