Але то було потім. А спершу вона побачила Вадимів маєток, так і подумала — маєток, як під’їхали, як відчинилися перед ними ворота. Згодом друге слово прийшло — палац. Але той палац, панський, графський, який був колись у їхнім селі, про який тато розказували й вона ще руїни, стіни, до кінця не розібрані, застала, і в підметки не годився проти Вадимового палацу. Як заїхали, зліва величенький луг зелено зблиснув. Соломія здивувалася — трава типер пізньої осені, після Дмитра, перед Михайлом, була геть і зелена, й свіжа, як літом. За лугом вдалині кружок молоденьких дерев виднівся. То верби й тополі, пояснив господар, довкола ставка посаджені, влітку рибу ловити будемо, а можемо й зараз, або взимку, як ставок замерзне, якщо, звісно, зима справжня прийде.
Маєток-палац мав три поверхи, критого балкона, лоджія, казав Вадим, на третім. У кімнатах можна було заблудитися, аж двадцять шість їх виявилося. «Нащо то?» — щиро дивувалася Соломія. «Щоб у схованки гратися», — сміявся у відповідь
Вадим. А ще ж було дві спальні, дві ванни, їдальня, кухня для приготування їжі, кімната із столом для настільного тенісу, тре- нажерна зала, кладовки, кілька загадкових порожніх маленьких кімнаток. Два гаражі внизу. Погріб. Майстерня, де Вадим стругав і пиляв.
А в кожній кімнаті меблі інші, й картини, картини на стінах. Була ще велика кімната-кінозал. Тут вечорами вдвох, а часом в присутності сина (молодший приїжджав частіше) дивилися кіно. Сини обоє були, як батько, статні, солідні, при своїх машинах і галстуках. Правда, часом приїжджали й без галстуків. Але ті приїзди були раз на місяць, а то й на два місяці. Вперше удвох приїхали і зачинилися в одній з кімнат з батьком, і чути було ци то сварку, ци розмову, що явно радісною не була. Соломія зрозуміла — вона тому причина, ни тре’ великого розуму, щоб здогадатися. Али з нею були ввічливі, підкреслено ввічливі, чемні, все при нечастім спілкуванні «Соломія Антонівна», раз ци два молодший, Ростик, навіть «пані Соломія» сказав. І все ж відчувала, нутром відчувала Соломія холодок і не те, щоб зверхнє ставлення, а якесь таке, мовби вона тут істота чужорідна. Така, що й прогнати, й нічого зробити не можна, й образити ни образиш, а доторкнутися остерігалися, і в той же час є якась і повага, може, думають, бач, яка спритна баба, зуміла такого заможного чоловіка хоть на старості літ обкрутити. Жінок обох бачила по разу, нє, меншого — двічі. Обоє моложаві, вифранчені пані. Вероніка й Ольга. У меншого — друга жінка. Діти обох за границею жили. Ростикова донька раз приїхала на другу зиму, та вона була проста, правда, худюща, як тичка, й диміла, як паровоз. Усі говорили російською, хоч Ростик і знав українську та з нею підкреслено спілкувався.
Мусила визнати Соломія — найбільше їй подобається, коли лишається сама. Раніше в домі була прислуга. Типерка, сказала Соломія, вона й прибиратиме, й готуватиме їсти. А що ще робити, раз городу нима, продухти, бульбу там, помідори, огірки, всілякі овочі-хрукти заморські доставляють або Вадим, або од синів прислуга привозить. Соломія було запропонувала: мо’, городу хоч трошки заведемо, оно місця скіко, Вадим тико засміявся, сказав, що колгоспи вже закінчилися, а вдома ліпше квіти вирощувати. Квітів було в маєтку багато. І на клумбах, перед і за будинком росли, і під склом, оранжерея, Вадим пояснив. Квіти Соломія любила, доглядала, поливала, та не з шланга, а з відра, чашкою.
До синів, котрі мали і квартири в Києві, й свої маєтки, Вадим не повіз Соломію жодного разу. Майбуть, не хотіли неї бачити. Часто їздив у місто й до якихось приятелів під Києвом. Казав, у теніс пограти. Ну, ти ж не граєш, казав. І до нього знакомі приїжджали, то або сиділи з вудками коло ставка, або якимись штукенціями м’ячики маленькі в ямочки на другій половині лугу заганєли, геньби маленькі діти, або в шахи грали ци в карти різалися, тико ни в «дурня», а якісь гинші чудернацькі ігри, де могли подовгу мовчати. Часом їхав Вадим на три-чотири дні, казав, на рибалку в плавні, правда, рибу справді привіз, та вже почищену. Раз сказав, що на полювання виїде, хоч вік не той, згадає молодість. А вернувся, то за серце вхопився і на ногу став шкутильгати. Правда, за тиднів два пройшло. Був ще в будинку зал, збоку ніби на першім поверсі, де залізяк повно, і їх Вадим пробував піднімати, і сміявся, що «не той тепер Миргород, Хорол- річка не та», і що такий кінь, як він, вже глибокої борозни не виоре. Спали разом, та все більше здавалося Соломії, що то не Вадим поруч, на широчезному ліжкові, а чоловік низнакомий, щораз гинший, мовби хто підкладає тих чоловіків, щоб охороняти неї. Щоби не втекла нікуди. Такі от чудернацькі видіння.