Сльози навернулися на Соломіїні очі. Рясні, як потоки дощу, геть заволокли обрій.
2
Степ Соломія побачила спочатку з вікна автобуса, яким добиралася до Новоолександрівки. Поле, на якім зеленіла озимина, тяг- лося, здавалося, аж за обрій, там пропадало й обмотувало землю, щоб винирнути з другого боку. Далі пішла рілля, зорана, вочевидь, з осені, далі знову килим, але не озимини, а трави.
«Матінко рідна, тут же ніде сховатися ни од дощу, ни од грому, — подумала Соломія. — Око може втомитися, як у той безмір вдивлятися».
Люди в автобусі говорили по-вкраїнськи, тико не так, як у них, домішуючи гинші слова, майбуть, руські. А мова була про те, що і в них — про весну, врожай, буде ци не буде дощ, а жінка якась бідкалася, що цеї неділі знов підсвинка не купила.
Озвався той телефончик, якого Соломка в кишеню пальта вклала. Внук питав, де вона?
— Та їду тутечки тим степом, кінця-краю не видно, — сказала Соломія. — Скоро приїду.
У автобусі їхали четверо хлопців, що голосно говорили, гиготіли чєс од чєсу, а то й іржали, як коні. Реготнув їден з них і тепер:
— Гля, Валєрка, крута бабка, з мобілою.
— А на (далі було грубе слово, звичне для Соломії, але ж то молоді) він їй? — другий спитав.
— Точно, в буржуїв надо ізимать современноє добро, — регот- нув третій.
Соломія мимоволі зіщулилася, їй зробилося страшно, бо зрозуміла — ці реготуни й матюкальники можуть що завгодно зробити, той же телефончик забрати, головне, що внук й дочка будуть хвилюватися, ни знатимуть, що з нею. Мо’, попросити, пояснити? Нє, таких ничого не допросишся.
Затамувала подих Соломія. На її щастя, автобус спинився і шофер оголосив, що Новоолександрівка, хто там просив сказати? Соломія кинулася до виходу. Котрийсь із хуліганів підставив ногу, ледь не впала. За спиною пролунав знову регіт, слова: «Гля, как удіраєт бабка» і «Відать, дорогая мобіла». За Соломією вийшла ще жінка, то в неї й спитала, де живе Григорій Вікторович, ланковий колишній.
— Ходімо, покажу, — жінка, літ п’ятдесят з виду, махнула рукою кудись поперед себе.
І вже дорогою заговорила, як то бідує останні роки дід Гриша, а такий же справний був, перший веселун і роботяга на селі. Добре, що племінниця приходить та ще сусідка, а то якби справлявся без очей та без ніг?
— Без ніг?
— Ну, то я до того, що покрутило ноги, зовсім ослаб. За одною бідою й друга не одстає. А ви йому якась родичка?
— Мона сказати, що й родичка, — одказала Соломія.
На подвір’ї добротного будинку загавкав великий чорний пес, схожий на вівчарку. Соломія спинилася було, та побачила, що псисько прив’язаний, з ланцюгом на дроті бігає, мало до хати не дістає, али пройти мона. Вона й пройшла. У хаті стояв затхлий запах, як то буває, коли довго хтось хворіє. Соломія роззирнула- ся на гарний сервант, на диван у кутку, стіл.
— Хто то? То ти, Зою? — почувся з другої кімнати слабкий старечий голос. — Чи то Катька?
— То я, — сказала Соломія, заходячи. — Доброго дня, Григорію.
На ліжку лежав під натягнутим під груди одіялом старий, геть висохлий і сивий дідок, в якому годі було впізнати колишнього Григорія, бравого чорноволосого ставного Гриця. Неїного Гриця, хоч і на тиждень всього, а правдивіше, на день ци два. Пальці його, худі, кістки, обтягнуті поморщеною шкірою, перебирали складки на одіялі. Розплющені очі були вкриті якоюсь плівкою, і відразу було помітно, що невидющі.
— Доброго вам дня, — сказав хрипко, з натугою. — Тільки хто то, щось по голосу пізнати не можу.
— То я, Соломія, Соломка, як ти казав — Соля, приїхала от провідати. Больний, сказали.
— Соломія. Яка Соломія? Соля? Ой, Боже ж мій. Бо. же.
Голос його задрижав, затремтів, збився, мовби кудись полетів.
Спробував підвести голову, та не зміг. Затремтіли й губи, що силкувалися ще щось сказати.
— Тихо, тихо, ти не рвися так.
Соломія поклала свою руку в його. Він зробив якийсь порух, хотів мовби підняти Соломіїну руку, може, піднести до губ, щоб поцілувати, та не осилив. Соломія злегка стисла його пальці, потім другу руку поклала, ліву, й погладила тильний бік долоні.
— Нащо ж ти приїхала? Прости. Бо ж я. То ти дзвонила, мені переказували?
— Я, — сказала Соломія.
— Ой, прости, прости. Вийшло, як тоді. бачиш, як Бог мене покарав. А я ж у нього колись не вірив. Думав: мій бог — трактор. Ще степові поклонявся.
— Мовчи.
— А тоді.
І він заплакав. Скупо, але гірко. Соломія присіла на стілець.
Як стих, то знов проказав: