— Простив. Ну, вона, окаянниця, ще й сказала — дорікнеш хоть раз, поїду геть. Ну, та й сварилися, й мирилися, Віталька таки інститут в Луцьку кінчив, вона до нього поїхала. Так і живуть, ще сина мають, у тім, ніверситеті, вчиться. Віталик фірмочку має, дочка наша таки стала кондитером. А Тамарка заміж вийшла, поїхала в Італію, там і вийшла, тико не за італьянця, а за свого, тоже заробітчанина. Двійко правнуків уже маєш.
— Ой, Господи, — тильки й сказав.
Ну, потім, що теж має внуків. Брата в Херсон забрали, великим начальником був. Два роки як помер, ще встиг, поки ходив, на похороні побувати, хоч майже ніц і не бачив уже. Жінка його, Грицева колишня, і братова, два рази навідалася, як зліг, одстав- ника собі якогось найшла, ну та він не в обиді. То її життя.
Соломія і про Марусю, і про найменшого свого, Олега, розказала. Як то боїться, що він на тому свому мациклеті може розбитися. І про Гордієвих дітей.
— То ти на четверо чужих дітей пішла?
Григорій закліпав, засовався натужно, ледь-ледь та мовби вирватися кудись хтів. Щось ще хотів сказати й не міг.
— Так і в мене своїх двоє було, — Соломія озвалася, перебила тую журу. — Ну, діти як діти. И сварилися, й мирилися. А ті двоє, бач, і поєдналися.
— А я.
Щоб перебити його журбу, Соломія ще взялася розказувати. Так і до Руфини-Раїси дійшла. З сумним сміхом розказала, як Руфка-Райка Соломійку маленьку крала, як потім неї судити хті- ли, як приїжджав той неїн полковник виручати, а виручивши, повіз у свій Краснодар, так таку дисципліну навів, що стала Райка як шовкова, навіть сама казала зі смішком нібито, як приїжджала, що за провини офіцерським ременем лупцює та в куток на коліна ставить, як маленьку. Ну тепера, як оддав Богові душу, то ще собі одставника якогось найшла, як і твоя, а перший неїн, тоже Олег, як і мій син, казала Соломія, женився ще раз і троє дітей має, то тоже Райка-Руфина розвідала.
Багато про що говорили, згадували. Зрештою, повідкладавши те повідомлення на день і два, Соломія сказала, що таки їхати мусить. Бо через десять день, тамтої, другої суботи, в онучки, Оленки, Світланиної доньки, котра в Рівному вчиться на інже- нєра, весіллє, за однокурсника виходить. Казала, з самого начала учоби полюбилися.
— Добре, — відказав Григорій. — їдь. Мо’, коли ще приїдеш. Хоч навряд.
— Приїду, — пообіцяла Соломія. — Мені та мандрівка, як дівци пацьори, уподобалася.
— Хай мені Соля наша напише, — попросив Григорій, усміхнувся й зітхнув. — Хай навіть полає. Зоя мені прочитає.
— Скажу, щоб написала.
— Хай напише. Хоч пару слів. А потому, може, й на приїзд зговоримося.
— Напише.
Другого дня, як Соломія зібрала свої речі, Григорій сказав, що йому дуже її не вистачатиме. Що той тиждень у Києві та ще цих два місяці були найщасливішими в його житті — це він тепер, тільки тепер зрозумів. Сьогодні, перед її від’їздом. Хоч перед тим тоже думав багато.
Прийшла Зоя. І тоже вперше подякувала Соломії. За те, що приїхала й дядю Гришу доглядала.
— Що ж би тобі подарувати на дорогу? — Григорій говорив слабо, й сумно, й радо водночас.
— Нічого не треба.
— Сушка з яблук зосталася, наші степові особливі яблука, — сказала Зоя. — Зараз я ще щось подивлюся.
Вона метнулася до комори, погребу ци куди там. Соломія підійшла до ліжка.
— Знаєш що, Соломко. Я тобі на прощання пісню подарую, — сказав Григорій. — Я тобі казав, здається, тоді, співати люблю. От свою якусь любиму пісню й подарую. Пісню пам’ятатимеш.
— Даруй.
Він прокашлявся, як міг, і почав співати. Тихо і хрипко, аж шепеляво, та таки співав. Зайшла Зоя з кошиком у руці й собі стала слухати.
Григорій співав:
Ой, чий то кінь стоїть Та й сива гривонька,
Сподобалась мені,
Сподобалась мені Тая дівчинонька.
Не так та дівчина,
Як її личенько.
Подай же, дівчино,
Подай же, гарная,
На коня рученьку.
Із кожним реченням і навіть словом голос його слабшав. Соломія простягла, подала свою руку, він узяв, спробував стиснути її, та неслухняні пальці розтислися, рука опустилася донизу. Григорій важко задихав, намагався чи то далі заспівати, чи то вимовити якісь слова, але не зміг. Ще за хвилину він сапнув пару раз, хапнув повітря й перестав дихати.
3
На другий день після похорону Соломія прокинулася за звичкою рано-вранці. Крізь вікно ще тільки просіювався світанок. Автобус мав прийти близько дев’ятої години.
Вона дивилася у вікно, знову сама-самісінька. По дворі ходив пес Чобарс, то, пояснив Григорій, так назвали — Чорний барс, Чобарс — так скорочено. Подружилися за ці два місяці з ним. Тре’ буде перед від’їздом нагодувати. І курей та качок, бо кабанчика ци іншу живність Гриць уже не тримав. На могилу тре’ навідатися Грицьову.