— Соломко! Соломієчко!.. Куди ти?
Вона здригається. Тепла хвиля радости заливає груди. Голос. Голос брата. Василько, Василечко її любий!
А Василько з коня зіскакує, її міцно обіймає.
— Жива!
Рясні сльози в обох. Пригортання. Тіла обох здригаються. Василько зрештою підсаджує її на коня.
— Воронок, — шепче ніжно Соломійка.
Нагинається до гриви. Кінь, пізнавши її, радо форкає.
То була найщасливіша дорога в Соломійчиному житті. Хотів брат чвалом коня пустити, та Соломійка спинила — не тре’, вона боїться. Насправді їй хотілося довше бути з братом. Отак, притиснувшись до нього. Відчувати його руку поруч своєї. Гладити цю руку, покалічену, та від того ще ріднішу.
Од Василька й дізнається: поїхали дівчата з Герасимом та Пилипом того, що Руфина сказала — німець неї одпустив, а Соломійка сама з ним пуйшла, у городі, казала, й заночує. Любка те їм переказала, як торбину з одежею принесла.
— Що? Як вона могла? Підла Руфка. Руфка підла! Та я ж.
Соломійка б’є Воронка кулачком в бік. Од злості, образи великої, прикрості й жалю. Заливається слізьми.
— Не плач, — Василько обіймає сестру. — Я ж не повірив. Того й поїхав.
— А мама з татом?
— І вони не повірили.
— А Петро з Павлом? Вони знають?
— Якщо повірять — дурні будуть. Найдеш собі гинших. Хіба мало хлопців у нашім селі? Та за тебе цілі бійки устроюють.
— Бійки?
— А то ти не знала?
— Ій-Бо, не знала.
Соломійка веселіє. Тре кулачком око, долонею сльозини визбирує.
— Та ж Тиміш Свербів Петра на бійку викликав. А потім і Павлика.
— Он як. Ну, Тиміш раз мене хтів додому проводжати. Та хлопці не дали.
— Отако воно, Соломочко. А я ж.
Брат мовчить довго-довго. Соломійка каже йому про те, що з нею приключилось.
— Бідолашна моя.
А вже десь через верству:
— Я ж люблю Руфинку.
— Що? Цюю погань?
— Ну. Вона не була поганню. У вічі мені лізе. Хтів би забути — та не можу. Ой, не можу, Соломочко. Сестричко.
— Васи.
Брат, її любий брат, її Василько, Василечко, виявляється закоханий у вирву Руфину! Світ перевертається. Содом і Гоморра! Як же він міг?..
— Пусти мене.
Соломійка шарпається, хоче зістрибнути з коня.
— Куди?
— Я далі пішки піду. Вже недалеко.
Соломійка, може, і вирвалася б, але тут вони почули звук. На дорозі, за плечима. Явно їхала машина. Звук наближався, гучнів.
— Давай-но ліпше звернемо убік, — сказав Василь. — Береженого й Бог береже.
Стоячи в придорожнім сосняку, побачили, як проїхала вантажівка. З солдатами чи поліцаями в кузові.
Пізніше дізнається Соломійка, що те рішення братове врятувало їм життя. Бо Геник і його мати, поміркувавши, вирішили сказати німецькій владі правду. Тобто майже правду. Що бачили, як пан солдат Ганс-Йоахім, який у них квартирував, привів до себе якусь дівчину. Судячи з виду, сільську. Мати Геника розказала, як подавала їм обід. Потім вони удвох лишилися, а тоді якийсь грюкіт почули з кімнати пана Ганса-Йоахіма. Зойк. І побачили, як та дівчина з хати вибігла.
Слова про дівчину підтвердили й сусіди. І колега по службі бачив здалеку, як єфрейтор Катценберґер вів до себе на квартиру якусь дівку. Тож усе виглядало правдоподібно. А сліди Гениково- го блювання вже були знищені, як і сліди його пальців на молотку. Німці почали шукати вбивцю. Убивцю німецького солдата шукали по всіх селах. Приїхали — німецький офіцер і два поліцаї — разом з матір’ю Геника і Геником, який сказав, що теж бачив дівчину, бо заносив їм з постояльцем каву і добре її запам’ятав, і в Загоряни. Усіх, хто був тієї неділі на ярмарку, за наказом старости викликали до колишньої гмінної управи. Дівчата, а серед них і Соломійка, стояли і тремтіли. Найбільше, звісно, Соломійка. Геник проходив уздовж їхнього вишикуваного ряду. Вдивлявся в дівочі обличчя. Страхом наповнені також. Ледь- ледь всміхається Руфина. Ось і Соломійчине бліде лице. Вона чує, як гучно гупає її серце, готове от-от вискочити з грудей.
Паморочиться голова. Пильно дивляться ледь примружені Гени- кові очі. Зустрічається поглядом з ним. Господи!
— Тієї дівчини серед цих немає, пане лейтенант, — каже хлопець.
«Мене немає», — думає Соломійка.
У очах хлопця вона побачила тривогу і захоплення. А якби вказав на неї? Чи сказала б вона, що то він убив насправді?
Іде перед їхнім дівочим рядом жінка, мати того міського хлопця. Ії очі пропікають Соломійку наскрізь. Вона не знає того, що знає ця жінка, що сказав німецький лейтенант — якщо не знайдуть убивцю, розстріляють їх обох. Вказати — є якийсь шанс на порятунок. Соломійці здається, що вона чує зойк цієї жінки, котра любить свого сина. Хоче його порятунку.