1
— Гуси, гуси, лебедєта, візьміть мене на крилєта, — дитяче та давнє, як цей світ, мов пролісок крізь ранній сніг, мов промінь крізь ще зимову хмару, проривається й зривається проханнє з Соло- міїних вуст.
Вуст заміжньої жінки, вродливої, як сама весна, двічі викоханої минулої ночі, що стоїть серед березневого ранку, сама схожа на дивного птаха, з простертими у небо руками-крильми. А в тім небі поміж клаптиками білих, як припізнілий сніг альбо лебедине пір’я, хмаринок справді летять гуси, а мо’, й лебеді звідкись, з країв далеких, як уже подаленіле її, Соломійчине, дитинство. Летять крізь війну, мовби скасовуючи неїне існування, не досяжні для куль та приголублені Соломійчиними очима — гуси-лебеді летять.
— Що там, Соломко? — гукає з сіней свекруха, Павлова мати.
— Дикі гуси прилетіли, мамо, — щасливо каже Соломія.
— Овва, дивина, — намагається надати голосу байдужості Марія, та Соломійчине захоплення викликає й неї на подвір’я.
Вона й собі задирає голову й проводжає очима пташиний клин.
— Їдна, дві, три, — мимоволі починає рахувати, та збивається, бо ж до гусей, що ділять небо на дві частини, далеко.
До неба далеко, а до схожої на птаху невістки зувсім близько. Щось дивне ось уже другий місяць коїться у душі Павлової матері. Вона все більше закохується у свою невістку. Так би не мало бути, однак є. Вона стрітила цю жінку, давно знану, бо ж до Зозуликів рукою подати, з давніх давен живуть на їднім кутку, насторожено-ворогувато. Як завше стрічають свекрухи невісток, чужаниць, котрі не знати чого вриваються у чужу хату й хазяйство, забирають сина з материного серця та тулять до свого. Однак Маріїне бурчання та насторога погасли, мовби вогник на сирій скіпці. Погасила їх Соломія своєю привітністю, щебетанням серед зими, що падало на долівку срібними, а мо’, й золотими перлами, такими лагідними, добрими були слова, непідробне бажання догодити й щось нове дізнатися. І при тому не відчувалося жодної запобігливості, а наче. Начеб давно Соломка була неїною дочкою, зробила несподіване відкриття Марія. А ще дивні, сповнені внутрішнього чару, рухи Соломій- чиних рук, плечей та навіть розкрилля, схожих на два великих метеликів брів.
«Вона відьма», — раптом подумала якось Марія.
Раптом затерпла і задрижала рука, щока сіпнулася, і з солодким жахом Марія усвідомила, що їй не вороже, а приємно бути під цими, хай і відьомськими чарами. Двоє власних дочок, двох синів виростила, а такого, здається, й до них не почувала. Нє, не почувала, любила, а, бува, й сабанила 35за якусь провину, а такого захоплення-зачарування не відчувала.
«Хай вже, там проясниться», — вирішила Марія.
Що ж до Павла, то він хоча й кохав Соломію, любив, як свою душу, ладен був оддати за цю жінку найдорожче, все ж дедалі більше почував себе власником найвродливішої у цілих Загорєнах, або й усій окрузі жінки. Баби. А цей, дарований Богом і долею, дорогоцінний скарб, потрібно пильно охороняти. Як усяку належну йому річ. Павло трохи засоромився, коли про те подумав. Соломія — не річ, але й річ тоже. Бо те, що належить комусь, мусить бути річчю. Він теж її річ. А тут іще ревнощі точили, як шашіль, душу. Нащо Петро явився й подарував те серце? Міг би й щось інше принести. Певно ж, прихопив собі дещицю, як ходили на польські колонії. Оно Лукаш Калина цілу торбу добра приніс — і посуд, і рушники, і пацьори 36.
Десь так тижні за два хтів той дарунок викинути. Тре’ крадькома було те робити, посварила б Соломійка та й перестала б. А він ще й спитав, дурень: «Не шкода буде, як дінеться кудись?»
— Павлику, то ж дарунок весільний, — Соломка аж зойкнула, ци йому здалося?
— Авжеж, од любчика.
— І твого друга.
— Друга.
— Хіба нє?
Павло поклав те серце, калиною, як кровію обмазане, на стіл. Кудись сховала його Соломка. Кров-калина вже тоді потьмяніла. Знайти б і викинути.
Али ж вибрала ни Петра.
Али ж вибрала його, Павла.
Али ж вибрала.
Ци він вибрав?
І таки дівчиною, дівчиною йому дісталася, йому, не Петру пришелепкуватому, що до лісу з дурної голови подався. України йому захотілося, бач. Оно совєти вже під Ковлєм стоять, покажуть тобі Вкраїну, не те, що дурні німаки. Якщо до того живий зостанешся.
А тут іще й, на лихо, старший брат, Тимко, занадився, у самого двоє дітей, а до братової, видно, ни байдужий, міцно у воці засіла, як кіт на сало поглядає, сміхочки з торби висипає, а ще всякі лагодзінки — на тобі, Соломочко, і пряника, і засраника, і ниток для вишивання моя Гапочка посилає. А через два дні виявляється правда, як хвіст котєчий з мішка — ну ви-те бачили таке? — теї нитки Тимко у рідної жінки поцупив. Три ха-ха-ха з притупом. Гапка прибігла було сваритися, Соломка уже й нитки простягає, а на ту бабу тоже вроки напали — низащо ни візьму, ще тобі, Соломочко, і зелененьких, і красненьких, як ружа, принесу.