— Та я би той. — І слово напівруське знаходиться. — З задо- вольствієм. Дак у мене сухожиллє порване. Ходити довго і шмит- ко не можу.
— Врьош, нєбось, а?
Павло брехав. Насправді ушкоджене сухожилля, від чого довго не міг на ногах стояти, було в Тимофія.
— Точно. До війська ж не взяли.
— Ну лади. Чорт с вамі... Шльопнуть всєгда успєєтся, єслі такім горячім будєш... Да і молодка больно у тебя прігожая... Жаль ліцо слєзамі портіть... Смотрі, стянут, а то й сама убежіт... Ха-ха-ха.
Він хриплувато сміється, а тоді каже, з прищуром, од чого очі мовби геть кудись зникають:
— Самогонка, надєюсь, єсть? І сало? Да і сапогі мнє сменіть не мешало б. А то совсем разлєзлісь, каші просят.
— Я зара...
Павло метнувся до сусідів, Гапонців, цілу літру позичив. І сала шмат чималий відвалили, самим менше зосталося. Та яєць десяток. Ну, й чоботи, що Павло до весілля справив, мусили оддати.
Щитай, ще дешево відбулися. В інших і свиней забирали, і коней, і кожухи, й підводи. А хто не давав — што, освободітєлям жалко, бандьоровскіє сволочі? Прокопа Гитунця і Мифодія Бра- туньового таки відправили на той світ. Дівчат кількох силою з хат забрали. Все ж один чоловік, Данило Вертун, явився до їхнього командира і пожалівся, що дочку збезчестили.
— А ми ж вас так ждали, — сказав.
— Ждалі, говоріш?
І командир той поскликував своїх та звелів показати — котрий? Коли приведена Данилом донька Василина ткнула пальцем, командир наказав вийти зі строю.
— Насіловал, Суровцев?
— Да врьот она, товаріщ командір. По согласію всьо било.
— Било?
— Да разве нє відіте, ето ж формєнная б.
Ліпше цього б не казав, бо Василина була молоденька і вкрай сором’язлива. Почувши такі слова, залилася рясними сльозами, забилася в плачі.
— Пойдьош под партізанский трибунал, — виніс присуд командир.
І таки, казали, розстріляли насильника.
А як пішла далі тая партизанка, став ходити по хатах Пилип Горопаха, капезеушник 37колишній. Записував, що в кого забрали, казав, що мусять повернути, як повернеться справедлива радянська влада, хай не сумліваються.
3
Соломію Павло зустрів на воротях. Тико не в червоних, а кирзових чоботях. Чоботиськах замазаних.
— А я вже хтів за тобою йти, — мовив. — А то подумав — мо’, й собі з гусями полетіла.
«Якщо хотів іти, чого ж не пушов?» — подумала Соломія.
Опустила гуску на землю. Та злякано озиралася — куди втрапила, певно, міркувала. Стиха загелготала.
— Молодець, жінко, — сказав Павло. — Файна печеня буде на Паску.
— Що? — скинулася Соломія, розминаючи затерплі од нелегкої ноші руки.
— Зготуємо, кажу, на Паску.
— Не дам. Не будемо готувати цеї гуски. Може, оклемається та ще полетить.
Щось незнане досі защипало в Соломійчиних грудях. Таке, що світ перед очима терп. Стала, затулила тілом гуску. На Павла зирить. Той од жінчиного погляду аж убік ступив.
— Що з тобою?
— Гуски тобі не дам зарізати.
— Ну не даси, то й не даси. До наших пусти, може, й свійською стане. Ой, жінко.
На щастя, до них свекруха підійшла. Спитала:
— Там, у полі, майбуть, зимно, зимніше, ніж тута? Бо ж ти, Соломко, посиніла й геть дрижиш. Иди, в хаті посидь. Иди, доцю. А з гускою ніц не станеться. Ци летіти, ци зоставатися — самій обирати.
— Добре, мамо.
Уже в хаті Соломія заплакала — рясно і ревно, як маленька зобижена дитина. Образливо було на себе, що з доброго дива за село помчалася, на чоловіка, що за нею не вийшов, а тую гуску самій через цілий куток довелося тарагунити, на гуску, що з неба не знати чого впала, не могло деінде їй крило заболіти, а найбільш — на Петра, що мовби підстерігав її, Соломію, й тую гуску зіврочив на падіння. Нащо йшов саме там, тривогу, було пригаслу, до серця вернув?
«Ой, не пригаслу», — подумки призналася Соломія, аж оглянулася.
Бо хто дорікав Петру, що ніде не з’являється?
Хто?
Яка Соломія, яка Соломка, з якого села?
4
Соломії потім самій смішно згадувати, як схарапуджено мчалася мало не крізь всеньке село — туди, де на землю з неба впала птаха.
Вона, справді біла й велика, лежала на холодній землі й намагалася звестися на ноги.
Потім Соломія відійде й погладить. І візьме на руки.
Гуска, що билася було й голосно кричала, стихла у неї на руках. А навстріч їй, що тулила тую птицю до грудей, ішов уже Павло.
Ну чого вона так хотіла, аби Павло пуйшов за нею, хай не за нею, а навстріч. Ніби од того щось могло змінитися. А може, й могло? Соломія аж скинулася, коли про те подумала. Їй потрібен був Павло — саме такий, що йде навстріч, на дорозі, вулиці сільській, а може, й простягає до неї руки. Те їй було потрібне, особливо після зустрічі з Петром. Химерна думка, що їх обох звела гуска, котра впала з неба, тепер розсмішила Соломію. Та розсмішила силувано, начебто сміялась не вона, а хтось збоку. Хто над нею сміявся.