Та до хати далеко, певно, не чути, й свекруха кладе край води дошку, на неї меншого каменя, простягає свого праника — бери, поможу вилізти.
«Усі мене люблять», — зновика недоречно лізе до Соломійчи- ної голови, а ще холодна весняна вода студить тіло.
5
Петра зустріла у травні, як перецвітали сади. Чого її тягло у весняні садки, наповнені білою піною цвіту, шумовинням, яке, здавалося, саме от-от заспіває пісню? А може, й співає неї, чутну лише серцем. Соломія згадувала, як мама розказувала, що за порадою Насті Луцихи приходила грубою в такі квітучі садки і стояла посеред цвіту, посеред бджолиного гудіння, аби донька набиралася краси. Може, того і вабить теперка Соломію садок — свій, а то й чужий — коли він цвіте.
«От я й прийшла», — думає Соломія, а хтось уже підкрадається непомітно й нечутко ззаду і зненацька затуляє пальцями — шкарубкими, зразу чутно, — очі.
Соломія скрикує.
Вибухає серце у грудях.
Дерева, вона те чує, починають довкола неї танець.
Потім вона подумає — певно, він одстежував теї неїні походи до садка?
Ци вона сама того шукала?
Од тої другої думки усе похолодіє всередині.
— Не лякайся. Впізнаєш? — шепіт.
— Петре, не жартуй. Дивляться.
— Хто? Пчоли ци хрущі?
— Люди.
— Направду боїшся?
Петро повернув її — рвучко, одним порухом — до себе. Соломія глянула в лице, стрітилася з його очима й справді злякалася. Не того, що хтось побачить, вона ж бо, пригадала, у своєму, батьківському садку, а чогось іншого. Самої себе.
А може, й цвіту, весни, блакиті неба над головою, гудіння бджіл, далеких звуків од села, де хтось когось кликав. Могло бути ще десяток причин для її страху. Справжніх і вигаданих. Начеб прикликаних невідомо ким.
Вони стояли й проганяли слова, що просилися до їхніх голів, на язик і вуста.
Серце шаленіло, а губи вимовили:
— Ти до моїх прийшов?
— Чого до твоїх?
— Бо їхній садок.
— І твій.
— Вже не мій. У мене гинший садок. І гинше життя.
— Життє в кожної людини їдне, — сказав Петро. — Чуєш, їдне! У тебе твоє, у мене моє. — І схопивши за плечі: — Нащо ти своє Павлові позичила?
— Позичила?
І тут вона не стрималася, вибухнула плачем, спершу ледь чутним, як шелест весняного дощу, котрий ще тільки підходить — теплий і несмілий. Потім плач став наростати.
— Ни треба, — сказав Петро.
— Ни треба? Ни треба.
Соломія хлипала, як дитя.
— Иди, звідки прийшов. Бийся за свою Україну, а за мною не ходи.
І враз підвела голову, тернула, як у дитинстві колись, очі кулачком. Подивилася уже безслізно.
— А мене Соломією звати, щоб ти знав. От. І я Павлова жінка.
Стрімко рушила до хати, коло вугла оглянулася.
— У нас дитина скоро буде, щоб ти знав.
Уже на порозі, впавши на материні груди, бо ж Соломія-стар- ша, коли зачула голоси, з хати вийшла, Соломія подумала: «Нащо я йому про дитину сказала неправду? Гріх на себе взяла. Гріх. Ой-йо-єчки.»
РОЗДІЛ VI
ТРИВОЖНЕ ЛІТО: РИСЬ
1
Тієї весни одного разу на дорозі стрівся Василько з сяючим лицем.
— Ти мов нова копійка, братику, — Соломія.
— Совєтська ци німецька?
— Наська, рукавом протерта.
— Овва, і що на мене купиш?
— Багацько.
Він таки не витерпів, став розказувати, чогось озирнувшись і до сестри нахилившись: що Руфина ось уже вдруге вчора провести дозволила та ще й на прощаннє притулилася, щокою об щоку тернулася. Радіти б, а в Соломії у грудях щось — теньк, і зразу та струна мовби обірвалася. Надто добре знала вона Руфину, ціну її краси, викличної, як і всеньке неїне нутро. Та розчаровувати братика не стала. Порадила тико — міцніше тримай свою кралю.
— Триматиму, як можу, — пообіцяв брат.
«Коби ж можна було братові й сестрі женитися», — раптом подумала Соломія. Тарасовими і Васильковими словами.
Розсталися, а вона понесла свою тривогу, мов цибулю в подолі. Незручно нести, а мусиш. І запах цибулиний легенько за очі щіпає. Щіп-щіп — і вже сльозина. Одна. А за нею і друга.
Василько радів, Соломія тривожилася, десь там у лісах бродив Петро, а Соломія кожної ночі вимагала, аби її кохав законний, повінчаний з нею чоловік. Кохалася й кляла себе останніми словами. Хотіла дитину й смертельно боялася, аби те сталося. Бо тоді. А що тоді? Симня 38вже стане на ноги тверді, батьківські й материнські.
Якось, прокинувшись серед ночі, подумала: вона найбільша в світі зрадниця. А кого зраджує? Ніч сказала — Соломію. Не Петра, а Соломію. Та ніч, крізь яку чувся гул самольотів, що летять на захід. Загорєнці вже й міркували — чого то німець так пуд Ковлєм уперся?