Павло успів сховатися у ямі, що таки в хліві, там, де кінь стояв, викопав. Чув звуки, гортанну мову, собачий гавкіт, постріли (нивже Гицеля вбили?), чужу злість відчував, перелиту в сердиті незрозумілі слова. Потім стихло. Під вечір одважився вибратись наверх. Кількох курей недорахувався. Двері в хату нароз- пашку, та хата ціла. Приплентався, накульгуючи, пес. Живий, тико куля ногу зачепила. Радий, руки лиже. Залив рану самогонкою, перев’язав. Потім сам з горла відпив. Сів на порозі й подумав, що як виживе, любитиме Соломійку ще більше, що ці дні без неї порожні, як пуста шкаралуща, що він сам у всьому винен,
у своїй любові і неїній нелюбові, а може, і є любов, бо чого б то тіло таке гарєче, таке солодке дихання, таке бажаннє любитися щоночі?..
— Песю, ми з тобою хоч і самі, а щасливі, — сказав до Гицеля. — Ти живий зостався, а до мене сяя ніч горнеться. Ну, за твоє заживаннє.
Випив ще. Гарячий потік розлився тілом, затуманилося в голові. Павло звівся на ноги, змахнув руками, тупнув ногами. Ни танець, а хитавиця. Як то там Соломці? Сплять на возі ци в курені. Нащо він симню оставив? На сході загуркотіло і зблиснуло.
Двоє тіней-силуетів наблизилися нечутно. Голос тико почув збоку:
— Спокойно, дядя. Нє шевєлісь. Ручкі за голову.
Павло послухався. І тут збоку завалував пес, що кудись було відійшов. Один з силуетів наставив у той бік обріза, стрельнув.
— Не стріляйте, — попросив Павло. — У него й так вже сьоннє німци стріляли. Я оддам, що хочете.
— А нам і небагато треба, — почув у відповідь, другий говорив по-вкраїнськи. — Ми не грабітєлі, ми золотошукачі.
— Золотішко ілі хотя би пару царських монеток імєються, небось, — сказав перший. — Дньом примєтілі — ізба нє бєдная.
Отже, він був не сам навіть тоді, коли вважав, що довкола хати нікого нема. Грошей не водиться, хіба трохи совєтських (десь сорок рублів) зостались та ще кілька німецьких окупаційних марок. І все. Що було в запасі — на весіллє стратив, на обновки Соломії та й собі дещо прикупив. Усе. Не повірять, копнуть за цапову душу. Дубельтивку здуру у клуні лишив.
Тут йому в очі вдарило світло. Ліхтарик, певно, німецький.
Як не дивно, зі світлом прийшов рішенець. Не знайдуть скарбу, то ци живим лишать? Покалічать, як питатимуть, то напевне.
— Є в мене трохи монет, — сказав Павло.
— Так неси, — зрадів перший, цибатіший, завважив Павло до того, як осліпили пучком світла.
— У клуні вони в мене.
— Тоді — пашлі.
І пішли. Ноги дрижали, але голова працювала чітко. Відчиняв клуню, а де стоїть прикрита сіном рушниця, добре знав. Тільки ж ци вдасться вихопити? Теперка рішення прийшло миттєво. Одчинивши двері, згадав, що над ними поперечний бальок є. Підстрибнув, як бувало в парубоцтві, схопився двома руками і зразу ж двигнув ногами того, що за ним з ліхтариком стояв. Од несподіванки ліхтарика той напасник упустив і сам беркицьнувся на землю.
— Ти чо, мужик? — другий.
Павло кинувся до рушниці. Схопив і півоборота, не цілячись, загилив за спину. Влучив, бо почув скрик й хрип. Десь мимо нього пролетіла куля. А що рушниця стояла на зводі, то й собі стрельнув.
— Забирайтесь, бо повбиваю!
Ще раз ударив цибатого, що надумав був звестися, прямо рушницею по голові. Той заточився, упав на двері. Другого Павло копнув ногою.
Він змусив їх повзти навкарачки подвір’ям. Забрав обріза, німецького револьвера, ножа, багнета і, звісно, ліхтарика. Намацав у кишені гроші, щось залізне й кругле, може, ті ж монети. Та подумав, що бруднитися не буде. Не грабіжник він, хоч, певно, й награбоване то.
Вже за ворітьми сказав:
— Спробуєте вернутися — направду вб’ю.
І як одповзли трохи:
— А про монети я збрехав. Повзіть, у кінці вулиці підведетесь.
Для певності ще раз вдарив обох ногою.
— Мужик, калєками сделаєш, — прохрипів, судячи з голосу, вищий.
Навів ліхтарик. Сплюнув. З голови нижчого цибеніла кров.
— Нічо, нечисть живуча.
Повернувся і пушов до свого двору, на якім скавулів, певно, поранений вдруге пес. У селі стояла тиша і темінь, тильки десь далеко гавкали пси. Став накрапати дощ — легкий і шелестливий.
«Мертве село, а що то далі буде?» — подумав Павло.
Йому стало ще самотніше й незатишніше. Вперше пошкодував, що лишився. Али затявся, мовби з кимось сперечаючись, до лісу не піде, хати і хазяйства на розграбунок нізащо не оддасть. Тильки б німци не почули його пальби. У схроні, рішив, якось передрімає. А завтра — то буде завтра.