Люди звикають жити скрізь. І тут, у лісі, тимчасовому пристановищі (як циганський табір, шуткували), стали звикати. Таборів було кілька, на певній відстані один від гиншого — так безпечніше, рішили, коли що, не всіх половлять одразу. А німци ловили, вже потім дізнаються, що тих, хто вирішив пересидіти пару днів серед боліт за селом в лозах, половлять, хоч і не всіх, а двох — Настю Верчкову і її хлопця малого, застрелять. Тих же, що зловили, повезуть, як і тих, котрі в селі зосталися, кудись на захід, за Буг. А табір їхній посеред лісу, за верстов чотири-п’ять од села, на рідколіссі, бо на галяві ставити небезпечно, зверху, з самольотів, можуть побачити та скинути бомби, казали знаючі люди.
Ци їдної вистачить, щоб каліцтва наробити.
Знаючі люди — то їхня партизанська охорона, котру прислав провідник Чехура, аби вберегти не тико од німців, а й банд і бан- док, що по лісах типерка шастають та маскуються — одні пуд пов- станців-партизан, а другі й не маскуються, грабують, хто під руку попаде. Тоже, кажуть, відають, що поживою по лісах тутешніх запахло. А охорона.. Охорона що ж — хлопци з їхнього та сусіцьких сіл. Зате начальник охорони — друг Ярема. Так його кличуть ще троє хлопців з тої охорони: Яремо. Друг Ярема — Петро, неїна, Соломчина, болячка і радість, хмара й сонце.
Першим ділом, як стрітились, мало не боками тернулися поміж двох сосон, що простягали голчасті віти-лапи через стежку, спитав:
— То де ж твій живіт?
— Який ще живіт?
— Той, у якому дитину од чоловіка свего носила. І де та дитина?
— Тобі то що?
— Та нічо. Питаю.
— Цигани дитину вкрали.
Він очиськами вогника викресав. Веселого. А очі за метр якийсь.
— Ну? — Гмукнув-цмокнув. — А сорока часом тобі на язика не сідала?
— Сорока? Яка ще сорока?
— Кажуть, вони брехухам на язика люблять сідати та хвостом піднебіння гладити.
— Сам ти брехун-товкун.
І рішуче, щоб пройти, рвонулася. Та Петро за руку схопив. До себе потяг.
— Дивися, міцніше губи стуляй, а то й залетить яка. Тутка сорок багацько.
— Пусти.
Шарпнулася. Він пустив. Завше слухався, як щось казала. А міг би й не послухатись, хоч раз, по-свему вчинити. Міг би.
Соломія за метрів десяток-другий за табором спинилася. Подумала — ні, їден раз таки зробив по його, як схотів — коли в ліс у партизанку пуйшов.
Табір, проте, жив своїм життям. Варили їсти, втирали носи дітям і гуцикали найменших, пасли серед лісу худобу, хто забрав з собою.
Прали одіж у річечці неподалік.
Тривожно дивилися на небо і вслухалися у далекий, али часами вже чутний гуркіт.
Перемовлєлися.
Як от Вірка до Соломії:
— Куди летиш, подруго, як сорока наполохана?
— Яка ще сорока?
Враз слова Петрові мовби зримо перед очима майнули. Тоже про сороку. Котра на язика сяде. До плеча подруги притулилася.
— Віруню.
Ну, Вірка: «Бачу, щось тобі довгарає 1». «А що має довгара- ти?» — Соломія. Про село стала мовити — як то тамечки? Про те, що далі з ними буде.
Спали — хто на возах, хто в куренях, багатша родина Вергунів у шатрі, що розіп’яли між деревами. Серед ночі встала раз Соломія, бо годину ци дві сон прикликати не могла, вийшла з куреня, де з свекром і свекрухою разом на підстилці з гілляччя спала. Побрела навмання, хоч сама не відала куди. Ишла і йшла. Шепіт
враз почула, шарудіння, потім ледь голосніші слова, смішок, мов би лоскотали когось, дівку якусь. Голоси впізнала. Руфинин і Васильків. Повернулася, щоб іти назад. Затамувала, проте, подих. Ноги до землі прикипіли. Голос дівочий виразніше:
— Тепло твоїй руці? У мене розкішниця гарєча.
І знов смішок.
Соломіті щоки запалали. Ясніше місяця, що визирав з-за хмари. Нє, вона не сполохає Василькового сороміцького щастя. Тихо-тихо скрадаючись, мов кішка, стала відступати набік. І брела між деревами, боляче хльоскали гілки — по плечах, руках, щоках.
— Соломко, — як подих, як видих враз крізь ліс і ніч, пристрасний шепіт.
Здригнулася. Петро? Тут і там — скрізь цей осоружний чоловік. Цілими днями з ним тилько й стикається. Пішла швидше. Далі й зовсім побігла. Хай, хай біжить за нею крізь цей ліс і світ, все їдно не наздожене. На бігу перечепилася об пеньок, а падаючи, боляче тарахнулася об сусіднє дерево. Полежала на холодній росяній землі. Нє, наче й ни роса. Може, то її сльози? Поволі звелась на ноги. Хоч спала у кофтині і старій спідниці, все 'їдно серед ночі було прохолодно. Довкола було тихо, як у маківці. Далекодалеко запужкав і стих безсонько-пугач. А мо’, й совиця. І тут Соломія збагнула гранично чітко: нихто неї не кликав і за нею не біг. Голос почувся, бо хтілося почути. Тре’ було вертатися, що вона й зробила. Тико прикрість усілася в грудях — що ж то за охоронці такі, що бігу неїного не замітили, з табору випустили?