Соломія йшла і йшла, тепер назад, над нею світив великий круглий, мов млинець, спечений Богом, місяць. Майже, як тоді, коли вночі з міста до села верталася. Тико то була дорога, а тепер?
Хтозна скіко пройшовши, збагнула — вона заблудилася. Серед ночі, коли боязко й крикнути, позвати на поміч. У місяця не спитаєш, де та дорога до табору. Під кофтину став заповзати волохатий страх. Звір, якого й рукою не погладиш.
Потім страх, здавалось, став її обіймати. Його лапи були довгими й чіпкими.
Як у казці — не руки, а ручища, не лапи, а лапища, не очі, а очища. Треба було сказати, як у тій же казці: «Я нічого не бо- юся», — а сили не стачило. Соломія не раз бувала в лісі, багацько, зрослася з лісом — і по ягоди ходила, і по гриби, і дрова з батьками та братами заготовлєти, і корови в лісі пасла, і навіть у купальську ніч цвіт папороті шукала разом з подругами. Али щоб так — вночі й сама, то вперше.
Сама — то вперше. Сама-самісінька. Тико небо над головою. І дєкувати долі, місяць млинцем, кружалом золотавим тихенько котиться. На нім, як і хтозна килько літ перед тим, Каїн тримає на вилах Авеля. Авель проситься брата, казали бабуся, не скидати далеко, на Землю, бо ж може забитися.
Соломія простувала крізь ліс, хрустіла голосно, як постріл, кожнісінька гілка під ногами в неї. Та в якийсь момент почула щось дивне крізь тихий шелест ще не зовсім старого листя. Начеб чиєсь зітхання. Не людське, не звірине. Чи не зітхання, а пирхання. Вона спинилася, прислухалася. Тиша. Тихісько й темно. Хтіла йти далі, та підвела голову і ледь не скрикнула: на неї дивилися двійко очей. Явно не людських, жовтих, мов опалі зірки-кружальця. Сова притаїлася на розлогому дубові? Соломія відступила тихенько крок, другий і звідти в місячному сяйві — місяць якраз відпустив маленьку хмаринку, що перечепилася об його край — побачила морду звіра, котрий дивився на неї. На морді проступало ряботиння. Звір трохи нахилив голову, певно, принюхуючись чи придивляючись, і Соломія побачила довгі відстовбурчені китиці на його вухах.
Рись! На неї дивилася, готуючись до стрибка з дерева, велика хижа рись. Поліська, а може, й болотяна, яка, кажуть, незрідка нападає на людей, особливо на самотніх нічних блукальців. Нє, болотяна тико в переказах лишилася, та звір від того не менш страшний. Бо рись!
Соломія тихенько скрикнула. Несамохіть, проти волі, зі страху. А тоді до крові закусила губу. Нащо ж вона побігла в той ліс? Овва, побачила, як парубок з дівкою милуються.
Подумки покликала: «Петре!»
Та в лісі панувала тиша. Нічна погрозлива й глуха тиша. Без- шелесся. І жовто й незмигнуло серед тої тиші дивився на неї страшний хижий звір, очима, жовтішими за місячне сяйво. Пронизував усе її єство.
«Що ж робити?» — гарячково подумала Соломія.
Рухатися небезпечно. Може, крикнути й спробувати налякати?
І тут раптом блискавкою майнула згадка. Дід чи хтось, а може, й отець Андроній казав, що рись ніколи не нападає на свою жертву спереду. Така вже в неї поведенція. Тико ззаду і впивається зубами в шию.
«А якщо так, — подумала Соломія, — а якщо так, то, може, тре’ відступати, дивлячись цій звірині в очі?»
Вона спробувала зустрітися своїми очима з очима рисі. Зловити й причепити її погляд до свого. Й таки змогла. Може, їй це поввижалося. Рись, здавалося, поглянула пронизливіше. Але й наче хотіла щось спитати. Соломія зловила погляд рисі міцніше й раптом побачила у ньому й себе, й місяць, що прошкував десь там у небі й плив, такий манюсінький у очах рисі, й край лісу, що мовби заглядав у ці очі. Вона побачила все це (чи здалось у її розгаряченій, наповненій жахом, але й чимось незбагненним, голові) та ступила крок, другий наперед. Як блискавка, спалахнуло те, чим жила останні кілька місяців — чуття любові, яку втратила, прагнення чоловіка, гріх, каяття, бажання смерти й іншого життя, та вона крикнула:
— На, їж мене, звірюко.
Рись завурчала, вискалила зуби, а потім мовби прийняла виклик і стрибнула з дерева. Соломія в останній момент інстинктивно пригнулася й закричала. Голосно, розпачливо, мовби то вона поранена звірина. Кішка чи та ж рись.
Тому рись пролетіла над нею і приземлилася позаду.
Соломія відчула це падіння, блискавкою майнуло в голові — рись кинеться їй на плечі, вп’ється зубами в шию. Вона вертнулася дзигою і побачила знову морду звіра, що теж повернувся до неї.