— Ни тре’ так.
— А як тре? Як?
— Ни відаю. Ми ж з Павліком з малєнства душа в душу. Ни розлий вода. А типерка.
— То нащо на його жінку лакомився?
— Бо. Бо люблю. Чуєш, люблю!
І за плечі зновика схопив, тилько вже не легко, ніжно, а з усієї сили. Струсонув, аж, здалося, кістки дзенькнули. А потому як у гарячці — що світ без неї давно не милий, що його тягло весь час до неї, а відколи в таборі, то казати не тре’, як тягло, що лихоманка била, що цілу ніч коло їхнього куреня просидів, сон її вартуючи.
— Ой, Петрусю. Петрику-бедрику.
Так нічого й не вирішили. Петро сказав, що через днів два навідається, бо ж типерка в селі, певно, війська червоного повно. А прийде, то готовий з собою забрати.
І попросив — ни кажи поки що.
— А коли? — Соломія.
— Мені лячно.
— А мині. Як я тепер з ним у їдне ліжко ляжу?
Павло стояв коло воріт. Біля його ніг Гицель, у якого потроху заживали ранені бік і лапа. Крутить з радощів хвостом, гавкає радо, мов питає, де так довго волочилися?
Хоч лице у Павла посіріле, стомлене — геть чисто виголений.
Стрункий, міцний, вродливий чоловік.
Муж.
Чужий відтепер.
Чужаниця, в якого зрадниця-молодиця.
Обняв, пригорнув. Поцілував. По. Ледь не задихнулася.
Вдихнула запах махорки.
— Ти що, палив?
— Та попробув трохи. Семенко Яруців тоже тутечки лишився. То й угостив якось вечором. Погомоніли трохи. Він і бакунця лишив.
— Не кури більше.
— Добре, не буду.
«Може, направду потім сказати? — подумала Соломія. — Ни тепер, а. А колись.»
Чим ближче до вечора, тим більше розуміла, що сказати мусить, що приховати не в силі, що те бажання, як болячка, як нарив, який мусить прорвати, що з двома чоловіками жити не зможе. Як і неїна мама, старша Соломія. Тільки та все життя проносила (нє, вже ти- перка нє) свою таїну в собі, пересилила себе, сховала, як мовлять, серце на денце, а вона виплеснула свої почуття, вчинила тєжкий гріх, бо ж у церкві повінчані. Така вона, Соломія. Соломка. Соломинка.
І вона сказала. Коли свекруха Марія пішла до сестри свеї, Фе- дорки, яка на другому кутку жила й у гиншому таборі мала ховатися, а свекор на дальній город, у другому лісі, подивитися, ци часом дикі свині не навідувалися та бульбу не порили.
— От ми й самі, — сказав Павло.
— Самі.
Стояли поруч, а посеред них — третій. Невидимий, а третій. Стояв.
— Ходімо до хати, — Павло простяг руку.
Соломія глянула в його очі. Чисті, прозорі, світло-сірі, ледь- ледь зеленкуваті. Наче вперше подивилася. І себе в них не угледіла, як раніш.
— Я.
Хрипкий голос застряг у горлі, зробив дерев’яним язика.
І все ж вона вдихнула і видихнула повітря. Мовби риба, викинута на берег. Ні, ще жива риба, принесена додому, якої от-от має торкнутися ніж.
Ци риба про те знає?
Вона знала.
— То ходімо? Чого ти.
І Соломія сказала:
— Я зрадила тебе, Павлику.
— Що?
Його лице пополотніло. Перекосилося. Мовби позеленіло на очах.
— Ти. Ти вигадуєш?
— Нє.
— З ким?
Соломія не відповіла. Нащо він питає? Хіба вона могла ще з кимось його зрадити?
— Петром? — Так сказав, що подумалось — не вірить. — Він там був?
— Був. Табір охороняв.
— І ти. Сука! Хвойда! Скіко раз? Кажи!
— Штири.
— Штири? — вирвався стогін.
Кинувся, зірвав хустку. Вдарив у лице. Соломія заточилася, али не впала. Павло вчепився у її довге волосся, яке півроку тому ще заплітала у косу. Потяг до клуні, другою рукою дав штурхана, вдарив боляче й чоботом у литку, аж ноги підігнулися. Далі поволочив, як напівживу.
У клуні він звелів роздягтися. Геть, догола. А що Соломія завагалася, рвонув кофтину, аж ґудзики посипалися. Тоді вона вже сама зняла сорочку й спідницю.
Павло штурханом опустив Соломію на коліна й за волосся під- тяг до стовпця біля сіна. Мотузкою зв’язав руки за стовпцем. Що буде далі, Соломка дізналася за якусь хвилю. Чоловік взяв складені вдвоє віжки й став полосувати жінчину спину, плечі.
— Павлику! — скрикнула Соломія.
— Мовчи, хвойдо, бо ни знаю, що зроблю.
Соломія закусила губу і далі мовчала. А важкі віжки, страшна покара, раз по разу опускалися на її бідолашну спину. Пекло нестерпно і все дужче. Здавалося, почала тріскати шкіра.
У тій самій клуні, де півроку тому серед зими Павло зробив її жінкою. Жін-н-кою-ю...
«Хоч би не зомліти, — подумала Соломія, а вже наступної миті: — Нє, ліпше зомліти, може, тоді припиниться ця мука, цеє катування».