Так міркував Павло.
А Соломії у клуні не виявилося.
На дворі тико Гицель запитально на господаря дивився. Песячим оком. Здалося, щось спитати хоче.
— Чого тобі? — гаркнув на пса.
«Невже до батьків своїх пушла, кимось визволена?» — подумав.
Горда, бач. Гордячка, хоть і зрадниця. Де й набралася гордяч- ності теї?
Як так, то хай так.
Нє, силою верне.
Зара й рушить.
Зайшов до хати води з того всього напитися.
А там — його зрадниця і матуся. Мама дивиться на сина так, мовби найліпші пацьори у неньки вкрав чи теля у Бога. Та ще ж і питає:
— Що ж ти наробив, сину?
— А що наробив? — визвірився Павло. — Ви-те неї питали, що вона у лісі зробила? Ви-те ж тоже тамечки буле? То чом не всте- регле?
— Я не сторож твоїй жінці, — відказала мама Марія. — А той чоловік, од якого жінка до гиншого йде, сам винен. Знаця — недолюбив, як належить. Не вберіг. Таково й виходить.
— Оно як! Я тут хазяйство стеріг, а вона свою.
Тут Павло геть сороміцькі, грубі слова з губи на волю випустив. Аж миски й тарелі у миснику, здавалося, загримотіли од сорому.
— Павле, не розпускай губу, — сказала мати. — Радій, що живі обоє. Хазяйство нажити мона зновика. А долю згубиш, то ніякими скарбами не заміниш. Проси прощення в Соломочки нашої за те, що наробив, що побив так свою жінку.
— Що? Мені ще й прощення просити? — Павло не йняв віри почутому. — Може, ще й на коліна стати перед циєю негідницею накажете?
— І станеш та ноги поцілуєш, — сказала Соломина свекруха, а голос, мов криця, бринів. — Може, тоді й простить.
— Не буде того! Світ перевертається!
Вибіг Павло й дверима з усієї сили грюкнув.
На коліна ж опустилася Соломія. Опустилася та справді, ревно плачучи, цілувала ноги чоловіковій матері.
— Простіть мене, — ридала. — Матусю ріднесенька.
— Нічо, нічо, мине, — казала Марія й гладила невістку по голові.
Давно вона любила цю дівчину, а тепер жінку, як рідну. Прагла і робила все, аби та стала її невісткою. Щось було в Соломії таке, що мовби самій Марії хотілося мати. Що вона всотувала у себе з її лиця, очей, постави.
Краса, врода Соломіїні приваблювали? Так, та не тильки.
«Світло якесь виходить од цеї дівки, — не раз казала собі Павлова мати. — Як не над головою, то всередині єго має. Мо’, й вправду отцем, батюшкою покійним позначена, як то люде кажуть?.. А через нього самим Господом.»
І та, в яку вона була залюблена, як у рідну, таки дісталася її синові, а отже і їй. І страх єї втратити пронизував.
— Вже не болить? — спитала Марія.
— Нє, — сказала Соломія. — Як рукою зняло. Дєкую, мамо.
І руку свекрусі поцілувала.
— То добра мазь, із п’яти трав та двох корінців зроблена, — сказала свекруха. — За днів два геть зовсім пройде.
— Дєкую, мамо.
— Ну, ходімо щось по хазяйству робети.
І вже коло порога:
— Ти ж не здумай нас кидати. Він пересердиться та й простить. В Андрія вдався, а той уміє прощати. Ой, горенько наше бідове.
Марія могла б цимало що розказати невістці. Не тико про те, як приручала чоловіка, перед котрим спершу аж тремтіла. Ой, не тико.
Соломія ж думала, що разом з болем кудись відходить образа. Мов легкий літній дощ. У кого ж їй самій просити прощення — не за зраду, а за любов свою неприкаяну?
Рішила, що сходить на могилу до отця Андронія. Поговорить, як не раз бувало.
Бо-о-ожечку, поговорить.
6
Тієї ночі Павло пішов спати до клуні, на сіно. Соломія не сказала жодного слова, не було їх у неї, десь повідлітали, як восени птахи у вирій. Довго не спалося, проганяла думки, а вони лізли, наче воші до немитої голови.
Нє, то скорше були світлі думки. Світлі, бо про Петра. Світлі й тривожні. Бо Павло ввечері тико й буркнув:
— Нима твого любчика, підстрелив я його. Можеш піти поховати, закопати псяюру. Коло Грицьового ружка 1лежить, як досі не прибрали друзяки.
У Соломії все похололо всередині. Нутро обірвалося. Хтіла крикнути: «Брешеш!», та слів забракло, сухота в роті, аж дихан- нє забила. Руки тремтіли, як за хату відходила бочком. Подумала — Петро мусить дати звістку, куди гонився цей вар’ят, невідомо, та не віриться, що встрелив Петра. Не міг неїн коханий, справжній, як щире золото, коханий, отак нагло згинути.
Та як заснула, мов у темний льох провалилася. І коли доїти корови раненько схопилася, голова була легкою, мов подушка зі свіжим пір’ям.