Зненацька думка майнула — як подоїть обоє корів, самій піти до Павла. Вижене ци прийняв би?
Молоко било цівкою об дно відра, а в голову — оте слово, сказане чоловіком.
— Я не лярва, — вимовила Соломія вголос.
Цілий день, цілісінький, мовчали, як німчури. Навіть за столом обоє хіба до батька-матері озивалися.
А ввечері Соломія сама пішла до клуні. Віжки взяла і до Павла:
— Можеш ще раз побити, як хочеш.
— Я сплю, — почула. — Йди собі, жінко.
«Залізний він чи що?» — хтось спитав у Соломії.
«Гордий», — хтось і відказав.
Безсонної ночі рішила — щоб там як не було, піде в ліс. До Петра. Там назувсім і останеться. Хай люди кажуть, що хочуть. Біль не загасити й минулого не вернути. Тільки б Петро сам до села навідався, бо де його шукати? Хіба рідні знають? А як Павло його перестріне?..
Порятунок (чи ж рятунок? біда!) прийшов сам по собі. Через день на подвір’ї побачили новопризначеного голову сільради, Захарка Дильового, що, казали, у червоні партизани минулої зими подався, як ото проходили через їхнє село. А з ним солдат червоний — тико теперка з пагонами, як у польській ци царській армії.
Спитали: а чи вдома громадянин Рощук Павло Андрійович? Павло був удома. Захарко тицьнув у руки папірець. Сказав, що то повістка — за дві години явитися у польовий воєнкомат. При собі мати документи, які є, ложку, миску. Ну, там кусень сала на першу пору.
— У випадку неявки до сім’ї будуть примінені закони воєнного часу, — сказав Захарко. — А що то, самі знаєте. Полуторка ждатиме коло сільради.
— Ой, синку, — скрикнула мама Марія.
Вони знали, що вже третій день, як забирають. До армії, на хронт.
— Піду, — сказав Павло.
— Тоді розпишіться, — Захарко папірець сірий та страшний простягає.
Солдат, зовсім молодий хлопчисько, мовчав. Тико, як до воріт дійшли, повернув голову:
— Ви, того, ще не переживайте. Спершу в запасний полк підете. А там, дивись, і на охрану тилового об’єкта. Буває, і везе.
Казав м’яко, по-вкраїнськи, наськи, проте трохи не так, як у них. Десь, певно, з Восточної.
Збиралися мовчки. Батько до родичів сходив, новину недобру переказати, Соломія до своїх майнула.
А вернулася — стояв Павло серед хати. Побачив Соломку, очима зустрілись. Заціпеніли обоє.
І раптом він таки опустився на коліна.
— Прости, як можеш. Не хтів я. По-дурному вийшло.
Соломія відчула, що підгинаються ноги. Собі на коліна стала.
Сльози самі потекли. Павло долонею теї сльози й витер.
— І мене прости, — схлипнула Соломія. — Тре’ було й тобі у ліс йти з нами.
— Ет, що там уже зара казати.
Брязкнули сінешні двері — стали підводитися обоє. Марійка, його сестра, прийшла, зразу в плач.
Проводжали гуртом. Ще й брат Павлів прийшов із жінкою. І Василько з мамою Соломією та батьком Антоном. Як по селу йшли, люди з хат виходили — кланялись, старші хрестили.
Перед тим, як у кузов залізти, де вже сиділи з півтора десятка загорєнців та хлопців і чоловіків з других, сусідніх сіл, Павло раптом стрепенувся, обняв Соломію. Вона вся тремтіла й припала до грудей, і несподівано для самої себе взялася обціловувати чоловіка.
— Я тебе ждатиму, — прошептала.
— Ти той, — Павло нахилився до самісінького вуха. — Я розумію — назад вже не склеїш. Якщо його любиш. Тико я. Я попрошу тибе — жди таки. Вернуся — то все й рішимо. Не май з ним нічого, доки я там буду. Хотя б поки війна не кінчиться. Згину — то як хоч. А доки живий буду. — І гірко якось: — Може, та надія од смерти вбереже.
Відхилився, глянув Соломії в очі, у неї мороз от того погляду, мороз і жаль, аж груди розриваються.
— Доки живий буду, — гаряче зашептав. — Чуєш, доки живий на войні буду, щоб ти більше з ним не зналася. Вернуся — все і рішимо. Рішимо. Обіцяєш?
— Обіцяю, — видихнула Соломія.
Поцілував тоді квапливо батька і матір, родичів. І в кузов. Перемахнув через борт. Десь неподалік гримнули постріли. Вулицею до сільради — ще далеко — бігли якісь люди.
— Рушайте, — крикнув Захарко. — Рушайте, кажу. Ну? — І зовсім по-дитячому, пискляво: — Таку вашу.
РОЗДІЛ VII
ТРИ ЛИСТИ В ОДНІ РУКИ
1
Що таке час, час, який хочеться підігнати, змусити бігти, підстьобнути, перетворити у парубка, що поспішає до коханої, а він повзе, як старезна баба, котра задихано ледь переставляє ноги сільською вулицею, спираючись на костура, та раз-пораз іще й спиняється, аби перепочити — все те сповна відчула Соломія після того, як провела Павла. До війська, на війну. Часом їй здавалося, що вона й далі біжить за машиною, на якій віддаляється її чоловік, біжить і не може наздогнати. А коли машина даленіє, зникає з очей, вона озирається і бачить оту старезну бабу посеред вулиці. Баба тоже спиняється і грозить їй костуром.