Руфина. В їхньому селі кілька днів, як прийшли червоні, стояли гармати, теї, що самольоти збивають. Зенітна батарея. Стріляли, як німецькі темно-зелені птиці з чорними хрестами на крилах летіли на схід. їдного таки збили, упав зі страшним ревищем за річкою Мережкою. Солдатів коло тих зеніток було десь до десятка, а з ними офіцер, лейтенантик зовсім молодю- сінький, десь такий, як Захарко, тико в плечах, може, ширший. Той лейтенантик і запримітив Руфку, що якраз мимо проходила, до тітки свеї ходила. Видно, й упала йому в око, бо гукнув одразу:
— Дівчино!
Ну, Руфка, звісно, не промах, та ще косоочиця, оглянулася, зирнула, що не простий солдатик гукав, то й спинилася.
— Куди поспішаєте, дівчино?
Так і спитав, на «ви-те», ну, не по-їхньому, а по-своєму, а голос при тім дрижав солодко, то вже Руфина потому розказувала.
Ци води б не винесла, далі спитав.
Руфина:
— Я далеко відси живу, оно колодязь, бачите, стоїть коло тітки Бартошихи, попросіть відра, то й нап’єтеся.
— Та я би ліпше з ваших рук, — сказав той лейтенантик.
— Ми у воду цукру не насипаємо, — відказала Руфина.
— Та з ваших рук хоч і з гірчицею, хоч з отрутою.
Руфина вловила — то не просто пустопорожня балаканина, абись словом за дівку перечепитися. І під вечір сама принесла квасу, на березовому соку впереміш з чорницями настояному. Дивилася, як п’є хлопець з двома маленькими зірочками на погонах, як ходить його кадик, як потому губи долонею витирає, а лоба, де чогось піт виступив (чого б то, квас же холодний, у погребі стояв), рукавом гімнастерки.
— Піду я, корову доїти тре’, — сказала. — З паші якраз пригнали.
Лейтенант не припрошував зостатися. Ци прийти ще пізнішого вечора. Тико зітхнув і сказав, що квас вельми смачний. Смачнющий. Так і сказав дивне те слово — смачнющий. А далі:
— Мене Олегом звати. А вас?
— Руфиною.
— Руфиною? — Видно, таки здивувався.
— Руфина, — вона плечиком здвигнула так, наче проганяла з того плечика метелика ци пташку, одна й уміла якось так, по- особливому, плечима здвигати. — Руфкою. Що, не подобається?
— Чому ж. Незвичне трохи ім’я. Старовинне.
— Старовинне? А я — жидівка, — навмисне визивно сказала.
— То й що? Я ж не антисеміт.
Того слова Руфина не знала, та запам’ятала. Олег. Тоже чудернацьке, в їхнім селі таких імен ни водилося.
— Бувайте, — сказала.
— Спасибі за квас. Чесно — смачний. Чимось таким приправлений.
— Чорницями, — з посмішкою пояснила Руфина.
З тим і пішла, трохи розчарована. Та що там трохи — неабияк. Чогось більшого чекала.
Більше прийшло днів через три. Коли на подвір’я лейтенант Олег забіг. Весь схарапуджений якийсь. Виявилося, по імені й знайшов, де вона живе. А їх знімають з села, на захід, за Буг, до Польщі велено перебиратися. От він й забіг, абись попрощатися.
— Хай вас Біг береже, — сказала Руфина.
— Дякую.
І стояв перед нею, не йшов. А тоді видихнув:
— Можна, я вам писатиму?
— Писати? Письма?
— Так. Чому б ні? Я тільки мамі пишу. Вона на Уралі, в евакуації. Вона в мене вчителька. А так більш нікому. То дозволите?
— Пишіть, якщо хочете, — дозволила Руфина.
— А як ваше прізвище?
— Прізвище? Фамілія?
— Так.
— Терещуки ми.
— От і добре, — чомусь зрадів. — От і добре. Я писатиму. Багато писатиму. Загоряни ваше село зветься?
— Загорєни. Ну, в нас так кажуть.
— Добре. І район який я знаю, — чогось заметушився. — Мені вже бігти треба. Рушаємо. Ну, до побачення, Руфинко.
— Бувайте.
Руку тико на прощаннє простяг, пальців Руфининих ледь-ледь торкнувся. І все. Й справді побіг. Мов утікав од чогось. Од неї? Од того, що жило вже в серці? Руфина навздогін перехрестила.
Перший лист прийшов через тиждень. А далі листи-трикутни- ки посипалися, мов горох із відра. Писав якщо не щодень, то через день напевне. Якщо ж лист не приходив, то у наступному, присланому через пару деньків, він повідомляв, що не було як писати чи укинути або віддати поштареві, бо були на марші. Але він подумки складав їй листа, своїй таємничій прекрасній незнайомці Руфині. Руфочці, Руфиночці. Так і писав. Що день і ніч повторює її ім’я. Що очі її зеленаві — то ціла поема, прекрасніша за «Шах-Наме», всі творіння Фірдоусі й Рудакі, Руставелі й Хайяма. Що квітами, які виросли з її очей, усіяні польські луги й подвір’я, і айстри, котрі там ростуть, він теж називає Руфинами. Потім він написав: вже повідомив про те, що на дорогах війни зустрів прекрасне кохання, свою маму Аделіну, а через кілька місяців, що мама написала — в їхньому роду теж були євреї, прабабуся в неї була єврейкою, тож вона навіть рада цій обставині й прийме його Руфиночку як рідну.