Вперше після літа стрітилися вже, як бульбу викопали. Ще більш схудлий і пропахлий димом, але чисто вибритий, виринув з глибини саду, з осіннього надвечірка. Схопив в обійми, підняв над землею.
— Пусти, люди побачать. Свекор на дворі.
— Хай. Так тебе хтів пригорнути, що думав — умру.
— Чого ж не йшов так довго?
— Бо далеко ми ходили. Аж у Білорусь.
Тоді, як і ще під час п’яти коротких стріч, більше, ніж обійми, Соломія не дозволяла. Прямо сказала про чоловікове прохання.
— А як мене вб’ють, доки тая війна скінчиться? — Соломія вчула в його хрипкому голосі гіркоту. — Як уб’ють, не болітиме?
— Не вб’ють, — затято сказала Соломія й торкнулася його руки, потім шкарубкі пальці, долоню собі до грудей притисла. — Не вб’ють. Я за тебе денно й нічно молюся. Мусить же бути на цім світі правда.
— Дєкую. Тико Бог чує, а чєсом гаспид людські молитви перехоплює та в порох обертає.
— Мою не перехопить. Я слова не тико з душі беру, а й коло серця зігріваю. Такого вогню сатана, кажуть, боїться.
Отака розмова. Соломія аж завстидалася своїх слів, хоч і були правдивими. Нічого так не бажала, як швидшого кінця війни, в якій мали вижити і Петро, і Павло, а вона після її закінчення поєднатися з тим, кого любила, як цей світ, більше за саме життє.
Була тепер мовби двічі чи й тричі законною жінкою Павлові. Не тико повінчаною в церкві та в колишній управі записаною,
бо ж як Павла уже до війська забрали, то передали з сільради, що всім, хто пошлюбився за німецької власті, треба наново переписатися, а чиї чоловіки в армії, хай заяви пришлють. Ну, Соломія написала про те веління Павлові, не могла не написати. Тайком надіялася, може, не пришле, али прислав. Значить, теж мав потаємну надію.
Петро з лісу не вийшов. Навесні Соломія зрозуміла, що правильно зробив. Хоч перед тим і вивезли сім’ю в Сибір. Бо ж тих, хто вийшов, у тюрму посадили або ж змусили за колишніми побратимами ганятися. Ци в якісь страшнії спецкоманди, про які казали в селі, що під видом вкраїнських партизан людей вбивають, послали. Нє, вона добре знала — Петро на таке ни пуйшов би.
Ті осінь, зима, частина весни були для Соломії довгими-пре- довгими.
Гуска. Восени Соломія вирішила відпустити дику гуску на волю. Нестерпно раптом захотілося, щоб гуска, котра навесні впала з неба, туди ж і піднялася, полетіла, вільна, як справжня дика птаха. Вона спостерігала, як відлітають спершу ластівки, потім боцюни. Махала чорно-білим птахам рукою й бажала обминути ті краї, де ще вирує війна.
— Передавайте привіт Павлові, якщо там летітимете, — прошептала.
Та Павло був десь на заході.
А боцюни летіли на південь.
Куди ж прагла її зболена душа?
Потім потривожив журавлиний клин тужливим покликом, аж серце затерпло. Провела і його Соломія довгим поглядом.
Гуска ж ходила по двору, разом зі свійськими колежанками йшла до ковбані.
«Що ж ти так? — подумки питала Соломія. — Хіба не хочеш полетіти?»
Гуска щипала моріжок.
Та одного осіннього дня почула з хати голосний гортанний крик. Стрепенулася, вибігла, а там її гуска стоїть і б’є крильми об землю. Соломія звела голову й у вишині, аж під високим клубком біло-сірої хмари, побачила маленькі фігурки. Гуси, нивже гуси? То ж, певне, їх почула неїна гуска.
Гуси десь там, у вишині, летіли й летіли, і даленіли, стаючи ледь помітними цятками. Гуска ж на землі ще раз загелготала і стихла. Ци почули її колишні побратими?
«Ой, ни почули», — подумала Соломія.
Сльози покотилися з її очей. Великі, мов горошини, що посипалися з неба, — на щоки, на її долю. Стояла і плакала, і щемкий жаль огортав неї саму, подвір’я, село і, здавалося, всенький світ, вже обгорнутий в пізній багрянець.
«Гуско, що ж ти, гуско?» — подумала Соломія.
Гуска вже мирно паслася.
Соломія витерла ребром долоні сльози.
Як же їй хотілося, аби швидше скінчилася осоружна вуйниця!
Як же їй хотілося бути поруч з Петром — будь-де, якщо не можна в хаті, на сімейнім ложі, то в лісі, в схроні. Так, вона помилилася, вона випустила на волю свою гординю, дала їй напитися і свеї, і чужої крові. Але то її, неїна вина, за неї їй же й розплачуватися.
Частим стало прокидання вночі, навіть коли добряче нахейку- валася за день на заготівлі дров разом зі свекром, Павловим братом Тимошем та його жінкою, і Васильком, який живою рукою ловко обтесував гілляччя, вичищав стовбури з лютою затятістю. Та затятість страшила Соломію, бо розуміла, що хоче брат утекти від думок про Руфину і неїного негаданого кавалера.