А тої ночі. тої ночі йшла крізь засніжений двір, вулицею, вийшла в поле й прямувала до лісу. Страх сковував руки й ноги, та наче щось веліло йти і йти далі. Хотіла, аби пролунав отой звук, що його почула вночі, — хижий і розпачливий. Тужливий. І закличний. Так-так, закличний.
Звернутий до неї.
Коли вже не стало сили опиратися, встала, вдяглася — тихотихо, хоч і бажала, аби прокинулися свекор чи свекруха, а то й обоє. Спинили, насварили. Та в хаті панувала тиша, яку хіба що перебивало посопування й похропування. Тиша надворі. Тер- нувся об ногу Гицель. Побіг за нею, потому відстав, ще з якимось псиськом знюхався.
Звук пролунав за селом, серед поля. Такий тужний і розпачливий, що Соломія заціпеніла. Застигла кров у жилах. Стала, зрозуміла, що далі не піде, бо страх скував її всю. Але й назад вертати не було сил. Коли ступила крок, другий, то відчула, що провалюється в темну яму. Чорнішу за цю безшелесну й беззоряну хмарну ніч.
«Рись кричала, рись мене кликала», — встигла подумати.
.Прокинулася, коли вже геть задубіла. Мороз скував усе тіло. Та знайшла в собі сили звестися. Била пропасниця, лице, руки й ноги не слухалися. І все ж пішла до села.
Коло хати бовваніла чиясь постать.
Свекруха Марія.
Соломія впала на її груди.
Вже в хаті свекруха сказала:
— Я думала — ти до нього пушла..
— До нього?
— Авжеж, до Петра. Та бачу, начеб нє. Де ж ти була, що так геть змерзла?
Вони сиділи у темряві. В хаті було теж зимно, хоч і не так, як надворі. Соломія притулилася до Павлової матері.
— Я вельми хочу, щоб Павло лишився живий, — сказала-про- шептала.
— Давай помолимося тоді, — сказала свекруха.
Обоє опустилися на коліна.
— Про себе кажи, а то батька збудимо, — почула Соломія.
4
Той крик пролунав серед весни, серед білого цвіту садів. Кричала їхня сусідка Явдоха, що бігла вулицею.
— Вуйна, вуйна кінчилася. Господи, вуйна кінчилася!
Вони обоє майже одночасно кинулися до хвіртки — Соломія і Марія. А там, посеред вулиці, Явдоха з піднятими над головою руками.
— Людоньки, Богородице Пресвята, вуйна кінчилася!
Знетямлена од щастя Явдоха, як їх угледіла, кинулася, обнімає,
обціловує.
— Тітонько, то ж типерка мій Гартем вернеться. Чуєте, тіточко, чуєте, кумо Соломко? І твій Павло.
— Чуємо, — Соломія направду щаслива. — І мій Павлик вернеться .
— А ти звідки знаєш? — Марія трохи недовірливо. — Що вуйна кінчилася?
— Та ж зранку до куперації пушла. Думала, гасу привезли. Бо ж сидимо як сліпні, тико хіба як у печі вечором запалиш. А там сільсовєтський голова, Іван Гараськів. Пудуйшов і бабів усіх, що тамечки зібралися, вітає. Каже, з району передали — німци здалися. Зувсім, каже, здалися. Чуже якесь слово при тім сказав, і не вимовиш на наський розум. Капаляция чи що. Повна та, каже, капаляция їм, німцям. В обід, каже, мітинг коло сільради зберемо. Всім передайте. Господи, нивже ж я Гартемка побачу? І брата свего, Йосипа.
Явдоха була літ на сім чи вісім старшою за Соломку. Ни вельми на лиці вдатною, то й засиділася у дівках. А два роки тому таки знайшовся хлопець, з сусіднього села, у приймаки до Загорєн прийшов. Два місяці тому ци трохи більше, десь після Громниць, синочка вродила Явдоха. І бач, таки вберіг Бог батька для неїно- го первістка.
«От і все, — подумала Соломія, як Явдоха пішла. — Вернеться Павло, то все якось і рішиться. Тепер, пусля війни, там, у війську, довго ж не триматимуть.»
Вона справді раділа. З радісним серцем і на мітинг йшла разом з свекром і свекрухою. І виступ Івана, голови, і фронтовика Платона Буського, которий раненим, з покаліченою ногою недавно вернувся, слухала з радісним тремтінням. І чоловіка з району, що на бричці приїхав. Всі вони вітали, казали, що Перемога над ворогом досягнута під мудрим керівництвом вождя товариша Сталіна, що буде тепер нове, щасливе й мирне життя, за яке поклали голови в боях сорок двоє загорєнців.
— То я, той-во, солдаток наших вітаю, тих, що дождалися, бо остальним, бабоньки, сочуствую й кланяюсь, — сказав Іван.
— Попросимо сказати й солдаток, — промовив чоловік з району.
— А чого. Скажуть, — Іван-голова обвів поглядом гурт і спинився на Соломії. — От наша жінка фронтовика Соломія. Ну, Соломка наша. Ну, Зозуликами їх кличуть. По-вуличному. По-наськи. Як то теперка твоя фамілія, Соломко?