Выбрать главу

— Чудною наша невістка стала, — казала свекруха до свого чоловіка. — То видивляється на садок, а то виспівує, як на гостинах. Коби чого не лучилося.

— А що має статися? Груба вона, дитину носить, то й тривожиться, й тривогу старається пригасити, — відказав свекор.

— Багато ти знаєш. Варка Карасьова пусля родув ледь з ума не поїхала.

— Так то пусля. Тєжко, кажуть, з неї той хлопак виходив, а теперка ди, якей гицеляка.

— Ой, щося наказала їй тея відьмачка Луциха. Бач, угадала, каже, що дівка буде. Не людське то діло — наперед у женську середину заглєдувати.

5

У жнива сталася біда, дивна придибенція, що внесла ляк і смуток у радісну й щасливу Соломіїну душу. Якось ішла Соломія на поле з кошиком і серпом в нього покладеним, бо ж у селі до самих уродин звикли в поле виходити, не було як відсиджуватися. Раптом позаду почула торохтіння воза, іржання коней, котрі явно мчали чвалом, й крик: «Бережись!»

Крик. Крик був. Ішов од знайомого, вельми знайомого голосу. Соломія озирнулася, коні мчали, високо піднявши голову, піна текла з їх перекошених морд, а на возі таки стояв Степан і щосили шмагав чиїхось буланих (бо ж у самих їден кінь на хазяйстві) батогом. Соломія з переляку ледве встигла відхилитися убік. Невже понесли? Али чого ж він батогом шмагає, а не стримує?

Віз промчався до повороту в кінці вулиці, та Степан не повернув наліво чи то не схотів повернути, й віз колесом тарахнувся об стару розсохлу грушу, що росла в тому закуті, напроти Ганусьової хати. Віз перекинувся, і Степан з усього розмаху гепнувся на землю.

— Божечку мій, — зойкнула Соломія.

Як могла, кинулася до того місця. Степан лежав і стогнав, а зі скроні й розбитого носа густо цибеніла кров.

— Я зара, зара.

Взялася краєм подолу витирати кров. Кого ж би покликати? Закуток глухий, усі на жнивах.

— Встати можеш?

Степан дивився геть затуманено і болісно. Захарчало в грудях, він закашлявся і виплюнув згусток крові.

— М-можу встати. Тилько не тре’.

І раптом звівся на лікті, лице наблизив.

— Ти мене ліп. Ліпше поцілуй.

— Що ти, що ти, Степанку, — відхилилася Соломія.

— Не хоч? А я би тебе кожен день цілував.

Він упав на траву і вже прохрипів:

— У губи, в шию. А схотіла б, то й у гузницю.

Соломія таки торкнулася розпашілими вустами його лоба.

Степан зненацька схопив її обома руками, притис і зашептав

на вухо, як у гарячці:

— А хоч — скажу, що дитина од мене?

— Степане!

Соломія спробувала відсахнутися, та він рук не розчеплював. Коли ж шарпнулася сильніше, обм’як, і як люди підбігли з хати за поворотом, лежав напівпритомний. Правда, коли на воза стали вкладати, очнувся, прошептав: «Я сам», та заточився, ледь підхопили під руки.

Степан не вмер, тильки з тої пригоди слабувати став, скаржився на болі в боку і спині, що голова часом, особливо, як до тяжкої роботи брався, шумить. У селі по лікарнях їздити було не прийнято, та й грошей в родині не водилося. Тож покликали Настю Луциху і Варку Харитониху, котрі на травах зналися, а Варчин Демид хребця вправив, то трохи полегшало.

Переживала Соломія, щоб передчасних пологів не сталося, аби обійшлося. Більше того, наблизилося й минуло Сплиннє, а дитина не просилася на світ. Соломія було злякалася якось, часточасто серце загупотіло — мо’, не дай Біг, мертва вже її дитинка, і невимовно зраділа, як почула спершу слабкі, а потім сильніші й сильніші поштовхи.

— Дитинонько, мама тибе жде, — прошептала щасливо.

6

Народилася дочка Соломії Троцюк, Зозуликів невістки, жони їхнього сина Антона, мешканки поліського села Загоряни, громадянки Другої Жечі Посполитої, на четвертий день після Голо- восіка 2, на другий день по святі чи присвятку Семена, 15 вересня 1925 року від Різдва Христового за новим, як у селі казали, польським стилем. Приймала пологи й бабила, себто перев’язувала пупа, двоюрідна тітка Антона, Рипина 3Трикальова. Коли дитя з’явилося на світ і спочатку якось аж навіть жалісливо пхинькнуло, перш ніж гучно зарепетувати, баба Рипина, як годиться, ляснула по слизькій дупці і, як годиться, сказала: «Тьху, тьху, яке погане», щоб не зіврочити Соломчину доцю.

— Дівка, — звістила весело і трохи стомлено Рипина породіллі, виснаженій довгими пологами, те, що Соломія і сама знала.