— Рощуки ми, — сказала Соломія.
— То слово має жінка фронтовика Рощук Соломія Антонівна, — проголосив вельми аж врочисто Іван-голова. — Йди сюди, Соломко, тутечки ставай. Хай усі бачать.
І вже, як вийшла геть зашаріла Соломія, до представника з району:
— Отакеї-во у нас красіві солдатки. То, мона сказати, такеї й од смерти своїх чоловіків уберегти мусили. Бо як же, той-во, до такої, людоньки, чуєте, не вернутися?
Гурт, що стояв на вулиці перед сільрадою, схвально засміявся. Особливо жінки, хоч декого щось і кольнуло в серці. Соломія стояла молода, справді несказанно вродлива, розпашіла, в одягнутому з такої нагоди білому платтячку в синій горошок, з-під якого виднілися туго налиті ледь загорілі вже литки, і була схожа й на пташку, що от-от має злетіти увись, й на дивну, розквітлу наче саме до сьогоднішнього дня квітку, може, білий горошок, який, правда, розквітає пізніше, а може, ружу-циберку, котра має по краях пелюсток такі самі синюваті краплини-підсвітки. Вона була символом щастя дивно-світлого, і навіть ті, хто не дочекався чоловіків й прийшли, пов’язані чорними хустками, не мали, дивлячись на неї, злої скарлущі в душі. З-під квітчастої хустки-шальохи у Соломії виднілося густе пшеничне волосся, яке вона цього разу не захотіла зав’язувати у вузол, мовби просилося на волю, прагло обцілувати увесь світ, а не тільки ці прекрасні жіночі плечі.
— Людоньки, — сказала Соломія, серце якої шалено гупало. — Ну що сказати, людоньки? Вуйна кінчилася, хай би вона здохла, окаянниця. То ж вернуться загорєнські чоловіки, хай не всі, а вернуться. — Задихала важко, а тоді провела очима по жіночих постатях і обличчях. — Простіть нас, хто не дуждався. Ти, Вірко, прости, і ти, Ганю, і ти, Марусю, бо ж три брати полягло в чужую землю, і ти, Катю, бо ж двоє діток тоже лишилося, али як тре’ буде, поможемо. Господи, простіть, мої рідненькі. Якби ж мона було вам кусочок нашого сонця од- краяти.
Вона раптом заплакала, і що далі, то ревніше. З натовпу вирвалася Катька Тикунова, підбігла до Соломії, припала до грудей, а тоді весь гурт жіночий заплакав, заридав, обіймалися й плакали, витирали одна одній сльози й зновика плакали.
Розгублений стояв представник з району, а тоді до голови:
— Да, Іване Семеновичу, славна жінка у вашого фронтовика.
— Вона така, — з гордістю сказав голова.
— Тільки ж день Перемоги, а не плачу, — сказав представник.
— Ну, той-во, підем вип’ємо за побєду? — запитально подивився голова.
— Вип’ємо, а народ можете потім зібрати.
Як заспокоїлися трохи, Іван Семенович і сказав, що під вечір, отут, у садку Гершковім, поставлять столи, треба день такий од- мітить, то хай кожна сім’я щось принесе, якоїсь закуски, ну, там і до закуски, бо ж день побєди, не гріх і одмітить, і пом’янути, раз мир настав і нова жизня.
Краєм ока побачила Соломія, як стали розходитися, що до Руфини Василько підійшов. Щось їй каже, а вона сміється. Сміється та дівуля, а з чого? З Василька ци просто радіє? Може, ж не повернеться той лейтинантик, поїде до своєї мамусі, як живий зостався.
5
Соломія верталася з того ци то обіду, а швидше вечері, трохи захмелена, бо ж випила грамуню самогонки, та й ни раз, а кілько, свєто ж, хай і совєтське, й таке неждане, і того вина, що голова виставив, з великої довгої блєшки розливали, попробувала, солодке, чого там. Наговорилися, назгадувалися, зновика й сплакнули. Свахи — мама Соломія і мама Марія — до тітки Федорки ще рішили зайти, вона з Віркою й Любкою попрощалася, і тоді вже до хати свеї (ци ж свеї, ци надовго) направилася. І як за клямку вже було взялася, тихий свист почула. Не пташиний, а явно людський. Спинила порух руки, прислухалася. Свист повторився. Десь наче з-за хати, з садка. Насторожилася, а тоді назад ступила. І вже не пішла — побігла. Бо серце з грудей от-от вискочить. Бо хтось його звідти добуває.
На краю саду під яблунею старою, розлогою, розкарячкуватою, наполовину всохлою, стояв Петро. Соломія підійшла, бо ж біг стишила, скинула, спинилася. А тоді він, як тінь безшелесна, до неї ступив. Ступив, а тоді кинувся, за плечі схопив.
— Соломочко, — видихнув.
— Пусти. То ж наш сад. Що ти надумав?
— Дочекалися ми, Соломочко, — гарячий шепіт. — Чуєш, дочекалися! Як узнав, що війна скінчилася, то до Загорєн на коні поскакав, а далі цілінький день, як дурний, довкола села кружляв. Вечора не міг дуждатися.
Соломія:
— Зажди. Як усі полягають, я до тебе вийду.
— Та ж старий досі хропе. А свекруха твоя ще не скоро вернеться .
— Ну пожди.
— Ти сама казала — доки війна.