— Казала.
Соломія задихалася. Все чекання цих, Господи, десяти ци скільки там, місяців, довгих, нескінченних, тривоги, переживання, страх, муки й солодка надія на те, що здійсниться, здійсниться те, про що думала-гадала, любов, пристрасть-жага, яку заганяла кудись, на самісіньке дно душі, — все вихлюпнулося, прорвалося назовні, затопило її з ніг до голови, здавалося, затоплює сад і весь вечір, аж до самісіньких зір, що дивилися з потемнілого та весняного неба. А довкола двох, що тулилися, не могли натулитися одне до одного, п’янко пахли цвіт і молоде листя, шепотіла переповнена травневим соком трава і весь цей весняний вечір Перемоги. їхньої Перемоги. їхнього чекання, що стало цим вечором.
Петро обцілував губи, щоки, шию, волосся, а тоді підхопив на руки.
— Куди ти несеш?
Переляк і щастя були у Соломійчиному голосі.
— На край світу, — тихо сказав Петро.
Вже на його руках Соломія подумала, що знаються, дружать з раннього дитинства, а жодного разу не носив її на руках. Так не носив.
6
Минуло, мов у напівсні, п’ять щасливих днів. Того пізнього вечора, після любощів на краю їхнього й сусідського садів, на простеленій Петровій шинелі, на землі, що пливла й не могла спинитися, вони вирішили, що пусля того, як Павло вернеться (мусимо дуждатися, наполягала Соломія), вона піде до Петра в ліс. Будь що буде, а ни хоче так ховатися, краденим коханням жити, а там розділить з ним долю — що йому, те і їй. Петро пробував було заперечити, та Соломія поклала йому на губи пальця — все, вирішено, мусять через місяць-два, ну хай три, по домах солдатів розпустити, як оно й сільрадівський голова казав, і Терешко, ко- мандєр їхній, «стрибків».
— Терешка не мішало б шльопнути, — сказав Петро наче спроквола, але з такою інтонацією в голосі, якої вона од нього досі не чула. — Зрадник і підляк. Казав же я Чехурі, чим він дише.
— Пожди, Петрусю, не будь таким злим.
— Пожду, раз кажеш.
І ще була через день нічна зустріч, тепер вже на краю села, куди тихенько вибралася Соломія. Али вже тільки з короткими хапливими обіймами.
Боялися наче, що хтось за ними слідкує. А може, й слідкував. Не так за нею, як за Петром. На початку весни вивезли його батьків до Сибіру. Знала, що й за хатою, яка поки що стояла пусткою, стежили. Знала, що зимою, на Водохрещу, Петро ледь не попався, бо ж ни втерпів, рішив навідати додому і нарвався на засідку. Добре, що в останню мить, як уже садом ішов, помітив виставлене за хлівом опудало. Подумав — чого б то? І спинився, назад повернув. А опудало виставила Софійка, Петрова сестра. Як прийшли незвані гості, у сінях та в клуні поставили засідки (знали, виходить, що прийде Петро?), то Софійка до вітру попросилася. Один з нею пішов, до бокової стіни хліва притулився. Сказав пошепки, що як втекти спробує чи сигнал подати, то тата й маму постріляють. Софійка все ж подала той сигнал. Як з нужника вийшла, то й угледіла притулене до стінки дровняка опудало, яким восени вороняк з озимини одганяли. Майнула думка-блис- кавка, й на кінчиках пальців (у постоли, як виходила, взулася), ступила вбік, тихенько підняла опудало і обіч доріжки, що вела до хліва, у сніг встромила. Те місце ділило садок на дві частини, доріжкою вивозили на поле гній, тож Петро й помітив здалеку
незрозумілу фігуру. Спершу подумав, що хтось стоїть, насторожився. Та в блиску тьмяного місячного світла все ж угледів, що то опудало. Мало не засміявся, та наступної миті подумав — чого б то йому там стояти? І тихенько повернув назад.
Теперка про те згадав зновика.
— Шкода мені їх, — мовив, і жаль стис й Соломіїні груди.
— Тебе б зловили, все їдно було б не минути Сибєру.
— Так-то воно, так. Типер їдна надія, що англійці з гамери- канцями проти совєтів повернуть. Мусять повернути.
— Ще одна война?
— Може ж, остання.
— А ци тре’, Петрусю.
Розуміла — через місяць-другий прирече себе на інше життє.
Доля однак розпорядилася інакше. Марусю-поштарку побачила надвечір. У вікно вгледіла, як та завертає на їхній двір, вибігла, руку простягла.
— Ну, давай!..
І враз осіклась. Чорний вид у Марусі-Марушки. Очі боїться чогось підвести, а підвела — жахнулася Соломія: засльозені очі.
— Марусю! Що таке? — скрикнула.
Маруся полізла до полотняної торби. Як сліпа, навпомацки там щось намацувала.
— Ти того, Соломко. Господи, я ж думала, воно кончилося. Як і вуйна.
— Що ти кажеш таке? Хіба письмо не од Павла?
— Н-нє.
І дістала таки те казьонне письмо. З воєнним штемпелем — добре знали вже в селі того вісника біди.