— Мовчи. Ти ні в чим не винна, Соломко. Ходімо до хати, чуєш, ходім?..
І до всіх:
— їй треба заспокоїтися. Я зара зроблю, що треба. Ходімо, Соломко.
Вона раптом вдарила кілька разів Соломію по щоках і повела до хати.
У хаті Вірка поклала зарюмсану подругу на ліжко. Дивилася пильно, ледь-ледь всміхаючись. Мов на малейку дитину.
— Що ти ще вигадуєш, подруго?
Соломія хлипала, здригалася, мов у хаті було хтозна як зимно. Гладила Вірчину руку.
— Я. Я дала слово. він просив, щоб я з Петром нє. Господи. А я.
— Ти спала з Петром, як Павло воював?
— Нє. Тико як сказали, що вуйна кончилася. Дев’ятого мая увечері. Щось як нахлинуло, прорвалося, а ще була випивша трохи.
— То й що? Петра ж любиш?..
— А Павло ж десятого загинув.
— Яка ж ти, бабо Соломко, дурна.
Віра вкрила Соломію старою латаною ковдрою. Погладила по лобі, тоді відійшла, взяла шматину, вмочила у воду і стала з лоба, щік витирати кров.
Сказала з ледь помітною посмішкою:
— Сподіваюсь, вони ничого не зрозуміли. А я ничого не скажу. От і все. Носи свій гріх у собі, подруго. То твоє, а людям — зась.
— Як? — видихнула Соломія. — Як носити?
— А отак, — сказала Віра. — По-бабськи, по-наськи і бозна-як. Носи, допоки зможеш.
— Добра ти, Вірко, — сказала Соломія.
— Ни добра, а, як і ти, — вдова. І двоє дітей в мене. Пісня, щитай, одспівана. Бо вибили наших чоловіків і ще вибиватимуть. Шкода, що ти не понесла. Хоть од Павла, хоть од Петра. Ич, знайшла собі апостолів загорєнських.
З тим і вийшла. Надворі Вірка сказала, що Соломії тре’ заспокоїтися й поспати. А що вона тут кричєла, то й не таке буває. «Я сама думала, що на той світ одправлюся, як похоронка прийшла», — сказала Віра.
Люди поволечки розійшлися. Потім ще був прихід мами Марії і свекра Андрія. їхній плач. Горе цілу ніч трусило їхню хату.
Соломія під ранок забулась у короткому сні. А прокинувшись, подумала, що таки носитиме свій гріх з собою. Тико до Петра вже николи не піде. Заміж не вийде. І ще думала про те — сказати про гріх свекрусі ци нє? Мучило, хоч мала підозру, що Марія про щось здогадується. Не тико про літній гріх. Якось то мається прорватися, думала, вона не зможе далі тут жити, мама Марія мусить помогти.
Так і вийшло. Свекруха Марія сказала через два дні:
— Ти не винна в його смерти, Соломко. Мовчи. Я знаю, коли з тим анциболотом ще в тебе було.
— Мамо! — скрикнула Соломія.
— Мовчи, — сказала свекруха, і по довгій мовчанці: — Ліпше буде, як до батьків своїх вернешся. Щось придумаєш, чого так. Бо. Сама знаїш. Тєжко нам буде разом з тобою жити.
Про Петра Соломія взнала восени. Зайшла до їхньої хати Люба Борцьова, спершу сказала, що ото в Любовні на базарі була. А тоді вже:
— Ой, Соломко, яке там страхіттє! Двох бульбашів, повстанців, тамечки на площі коло базару вбитих виставили. Побиті страшно. І хто йде, мусить на нех дивитися.
Здригнулася Соломія. Люба. Чого їй Люба розказує? Просто так?
Люба шморгнула носом, сльозу витерла, глянула натужно якось.
— Ідного ни знаю. А другий наш, загорєнський. Петро Клим- цівський.
— Климцівський?
— Гафії Климової. Ни знаю, ци й казати, ци й ни казати.
Сильно голова Соломіїна крутнулася, ледь утрималася, щоб
з лавки не впасти.
— Та ж їх уже нима в силі. На Сибєрі.
— Тітка є. І дєдько.
— Мо’, й ни тре’ казати. Хай там, у тій Сибєрі, ни тривожаться. Хіба власті скажуть.
Як пішла Люба, сіла Соломія зновика на лавку.
«От і все, — подумала. — Прости, Петрусю. Що з тобою ни могла піти. Ти тоже казав, що я у Павловій смерти не винна. Мо’, й так воно, а мо’, й ни так. Хіба мині теє знати.»
Майнула думка — мо’, поїхати до міста, побачити, постояти, хотя б так попрощатися. Та рішила — нє, не поїде. Ни боїться, а ни хоче пам’ятати вбитим, мертвим, скаліченим. Обох буде пам’ятати, обох чоловіків, котрі неї любили, такими, як бачила востаннє — молодими, дужими, вродливими.
Павло сідав у машину, обцілований нею.
Петро, що шептав тоді, у маю, али вже пусля страшнеї похоронки:
— То не підеш, як надумали?