Соломія вибухнула:
— І ти поїдеш? До тієї вирви? До того лярвиська поїдеш? Васильку, у тебе вавка в голові ци черваки завелися? У неї ж там і чоловік, і мині сама призналася, що й любовника вже завела. Чого ж ти попрешся? Свічку над нею тримати?
Соломії потому самій було встидно — і що кричєла на брата так голосно й люто, мама казали, аж очі викотилися, і ще щось лютіше й сороміцьке потому викрикувала. Отако — невідь чого, али ж було й за що. Мати Соломія тихо підтримала доньку, дорікала лагіднішими, хоч і розпачливішими словами. А тоді до тата Антона:
— Скажи ж хоч щось і ти, чоловіче? Ти батько ци не батько?
Глянь — а в Антона очі опущені й, Божечку мій, сльози в борщ —
кап-кап.
— Тату! — Соломія-молодша зойкнула. — Та що з вами?
А батько за груди вхопився і хрипить:
— Окно одчиніте.
Соломія тоді подумала: так переживав ци своє згадав? До жінки любов, що довго по гиншому сохла.
«І в чоловіків, виходить, не все таке міцне, як здається?» — подумала.
Як батькові одпустило, Василько жалібно так якось:
— То що — не їхати?
І батько першим:
— Та їдь, мо’, хоч світу побачиш?
— На Донбасі вже так побачився, що з рукою скаліченою вернувся, — сказала мати Соломія.
Соломія-молодша пішла з хати. І вже в саду відчула — щемкий жаль стискає їй груди, і ни. Божечку наш, світе ясний, ни за Василька, а начеб за саму сибе. За саму сибе, бо душа в неї по- рожніша типер, як у брата. Бо даленіє Петро, бо хочеться жити, бо кусає вночі подушку, й горять груди, що досі дитину ни годували. То хто ж щасливіший — вона ци брат?
Василькова мука йшла за нею садком. Висіла одиноким яблуком посеред осені. Струсилася росою, як гілки яблуневої торкнулася. Роса осіла на щоках і долонях. Замружилася од несподіваного начеб легенького дощу і, мов сліпа, стала шукати те яблуко. Вколола пальця, а тоді зирнула й побачила, що яблуко, зрушене її порухами, впало на землю саме. Нагнулася, підняла. Обтерла рукавом кофтини й надкусила. Кислинка ущипнула язика. Чого ж воно впало? Нє, чого таке кисле, то ж не зимове. Відчула — сама от-от заплаче, й від образи за Василька та його любов непутьову, і од. Нивже од заздрості до цеї мученицької любові?
«Боженьку, мати Божа, я же тико звичайнісінька жінка, — подумала Соломія. — Я ни знаю, ци мона простити мої гріхи, али щось же їх насилає? Якщо темні сили, то де взєти світлих? Де, Божечку мій? Де, Діво Маріє? Знаю, ти, мабуть, обідилася сильно, що мене Соломією назвали, али якби могла, я би щось таке зробила, щоб заслужити прощеннє. Хіба більше молитися, али ж і роботи багацько, а при тім і молитися гріх.»
Засоромилася Соломія своїх слів, далі пішла. Рука надкушене яблуко стискала.
Поїхав таки Василько. Як не дула губи Соломія, і проводжати відмовилася, а потім усе одно бігла мало не через усе сило навздогін. Добігла і.
— Чого ж ти так швидко йдеш? — дорікнула.
Очі. Очі братові були сумні й щасливі.
Минуть рік і два. А затим найдовший — третій. Прийде кілька скупих письом, а далі й грошовий переказ. А потім восени вже п’ятдесятого року й брат приїде.
Приїде брат. То буде мовби гинший Василько. А мо’, й справді гинший. Вже не Василько, а Василь. Нє, таки назавше Василько для Соломії.
Та перед тим буде приїзд самої Раїски. Тоді, як ітиме селом у рожевому капелюшку. Як принесе передані Васильком дарунки — татові сорочку, мамі — хустку й кофтину, а їй, Соломії, хрестик на ланцюжку золотім й чобітки зимові. Соломія триматиме їх у руках і не знатиме, радіти ци нє? Бо. Бо передав Руфиною.
— Як він там? — врешті спитає.
— Робить у своїй кочегарці, — відказала Раїса. — Довольний вроді. А мій поїхав у академію поступати. Мо’, на осінь до Москви тоже переберуся. А мо’, ще на рік лишуся. Бо казав, тико з другого курсу сімейним окремі кімнати в общежитії дають. Хіба напитає мені гарну квартиру. Чого ти так дивишся? Я живу, живу, люба Соломочко. Живу, Соломинко, а не скнію у цьому Богом забутому селі. Вибач, не хотіла образити. Але я тобі пропонувала допомогу. Досі, знаєш, почуваю, що в боргу перед тобою. Хоча б за ту спробу порятунку. А може, й порятунок, там, у Лю- бомлі, в сорок другому. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — глухо сказала Соломія.
— Ну от. Можу ще чимось віддячити. Скажи тільки — чим?
— Поверни Василька.
Руфина-Раїса посміхнулася. З тої усмішки вилетіла велика сіра птаха й закаркала. Над хатою їхньою, над подвір’ям, над селом. Здалося на мить, що крила цього птаха закрили цілий світ. А може, билися ті крила тилько перед Соломіїними очима?