— Хіба твій брат річ, щоб повертати? — сказала Раїса. — Він щасливий, люба Соломинко. Така правда.
Найстрашнішим було те, що Соломія враз, наче очі тико-но розплющила, збагнула — Руфина таки каже правду. Руфина- Раїса. Вона могла мати ще двійко ци й десяток імен, али все одно каже правду. Інакше чого б Василько туди потелющився через усю Расєю?
«А як цяя Руфина до Москви поїде жити, то й братик туди ж?» — подумала Соломія.
Вперше у ній ворухнулася неприязнь до брата. Неприязнь затулила на якусь мить жаль, щемкий, наче дурман, що бентежив душу. Якщо Василь такий дурний, то хай. Його клопіт. Та жаль переміг, він знову відкрив маленьке віконце й попросився до серця.
Раїска, певно, відчула якусь приховану загрозу для себе. Може, у блискоті синіх очей, котрі, чого там, вона кілька разів неждано- негадано згадувала в далекім Кірові, може, в тому, що зблиснувши неприхованою ворожістю, потьмяніли. Соломія довго сердитися не вміє, та часом вміє вибухати, те Раєчка добре знала. Ні, сьогодні вона не хотіла сваритися з цею впертою селючкою, яка закопує свою красу у солом’яно-болотянім селі. Не хотіла і все. Чого? Бо щось вигране могла загубити. Он як? Саме так, визнала Раїса. Визнала Руфина. Визнало те, що замість курорту (курорт зачекає) покликало її у це село, яке воліла б забути.
Вона перевела мову на інше. Спитала, чи є хтось у Соломії? Грайливо спитала.
— Ну, не обижайся. Чоловіка не вернеш, та й. — Раїса вчасно прикусила губу, бо колись бачила, як Соломія з Петром у лісі усамітнювалися. — Та й ти ще ого-го, ти не ого-го, а ого-го-го, ого-гонечки, таку троянду в самій Москві купили б за великі гроші. Ну, подруго, чого очки небесні ховаєш?
— Я вдова, — сказала Соломія.
Сказала — і відчула нещирість власних слів. Стало їй зимно. Як тоді, серед літа сорок четвертого, п’ять літ тому, коли з лісу до села верталася.
— Якби не боялася, що образишся, то сказала б, яка ти вдова, — Раїса крутнулася, виглянула у вікно. — Ой, солом’яна Соломко, жаль мені тебе нерозумної, ще згадаєш колись мої слова. Колися, як у нас кажуть. Колися, ха-ха! Колися — в Химки кури завелися. Тричі ха!
Мала б Соломія образитися за вдруге почутий натяк на солом’яну вдову. Не образилася. Провела Раїску до воріт. Вже там спитала, ци не думають завести дитину. Четвертий же рік живуть, подумала.
— Я ще не нагулялася, життя не насмакувала, — сказала Раїса. — Хотя шанс був, подруго. Ненарошний. Раз якось не вбереглася, та й мій провокацію підпустив, то мусила аборта робити. Сама розумієш — підпільно. Ну, слава Богу, не в бабки чи фельдшерки, а наш госпітальний лікар доброго спеціаліста порекомендував. Такечки-то. Красівий, зараза, і, видно, подобається у бабські нутрощі заглядати. Ну та дарма, я би з таким не лягла. А дитина. Встигнемо ще, хоч мій Олежик марить сином, та й мамуня його Аделюня, ото як заїду, знов почне вудочки-сіточки закидати. Внучечку їй подавай позаріз, видрі засушеній. Ну, па-па, Соломи- ночко. Мо’, ще забіжу перед від’їздом. Або й ти приходь, до озера майнемо. Свєто, як ви кажете, на носу. Спаса чи що?
— Спаса, — потвердила Соломія. — Зіллє до церкви підеш святити?
— Я ж жена совєтського офіцера.
— То й що?
— А те. Цьомчик і па, — Раїса таки цмокнула Соломію в щоку.
Пішла, злегка похитуючись і підстрибуючи, а потім руки розставила, ніби по кладці йшла. Певна в собі. Весела. Як побачила тітку Рипину, що по другий бік вулиці від хати зорила, злегка вклонилася, а потім ручкою з нафарбованими рожевими кігтиками повітряний поцілунок послала. Рипина сплюнула, осудливо хитнула головою. А Соломія дивилася вслід, дивилася, вдивлялася, проводжала тягучим поглядом, аж доки Раїса до свеї хати ни зайшла. І відчула, як у ній щось починає наростати, аж у грудях стає жаско і тісно. І ніжно-ніжно робиться. Ніжно й пекуче. То було бажання. Бажання мати дитину. Ліпше донечку, али мона й сина. Стати матір’ю. Тулити маленьке диво до грудей. Почути перше лепетання, а до того плач і пхинькання. Навіть те, як пахнуть обкаляні пелюшки. Неїною дитиною.
«Господи, пошли мені таке», — не перший раз за останній рік попросила Соломія.
4
Вона й раніше з особливим почуттям — ніжності, зворушення, легкої заздрості, захоплення — дивилася на дітей своїх колишніх подруг. Нє, вони й типерка лишалися подругами, й вона до них заходила, й Люба ци Вірка, або Настя, Лідка заглядали. Та в них були сім’ї, сімейні клопоти, і. І діти. І те віддаляло, робило стосунки зувсім не такими, як колись. Діти ж її подруг любили тітку Соломію, бо і гостинця, хай і маленького, грудочку цукру там, пару вишень ци яблуко, а то й вареничка приносила, або зроблену самою з трави й гілочки смішного звірка. І вміла заговорити, якось по-особливому, начеб теж по-дитячому, не сюсюкаючи, а по-справжньому переймаючись дитячими клопотами і хвилюванням. Часом і захищала насварених матерями, а то й татами. І ті. теж не сердилися на Соломію.