— Ти, Соломко, хоч як хоч, а біла відьма, — сказала якось Любка.
— Біла? Глиною вибілена?
Соломія всміхнулася, хоч про те, що існують, крім злих, чорних, з недобрим оком відьом, ще й інші, вона чула од бабуні. Відьми, які вміють добро робити.
— Настя Луциха така відьма? — спитала бабусю.
— Ну, не зувсім, — почула у відповідь. — Не зувсім. Бо Настя таки дещо й інше уміє. І в Божеське зазрєніє свої перста не вельми миті простягає. А біла відьма як чиста пташка, тико такая, що крильця вже обпалені має. Того в неї й чародійство особливе.
Такими були бабунині слова, що Соломія згадала. Любі ж сказала:
— А на якім вогні спалюють білих відьом?
— На сердечнім, — засміялася Люба.
— Мій сердечний вогонь погас.
— А не твій?
— З-під землі сирої йому вже не вирватися.
— Я ж не про той вогонь.
— А я про той.
Любині слова розбурхали душу.
Ту душу, котра лукавила. Таки лукавила. Бо, попри її волю, одлітало колишнє, розтавало в тумані, як. Як щойно побачене дерево, всіяне плодами чи багрянцем, що ставав сірим. Як ранішнє сонце, що силиться просіятися крізь той туман. Як далекий гук. Як. Як пташка з обпаленим крилом, що черкнула плече, аби зникнути в тумані. Вона сама була тою пташкою з обпаленим крилом. Вже обпаленим. Білою відьмою. Чиє ж плече торкнула, черкнула, обвіяла?
Найбільше ж раділи неїному приходу, найбільше любили тіточку Соломочку Вірчині діти — Тетянка й Юрасик. Плескали в долоні, ледь побачать, тулилися до ніг і лізли на руки. І вимагали розказати казку — то про Вовчика-братика й Зайчика-по- бігайчика, то про козу-дерезу, за три копи куплену, у півбока облуплену, то про курочку рябу ци Івасика-Телесика. А якось розказала їм біблійну притчу про Иону, який у череві кита опинився, й малі сприйняли цю оповідь теж за казку — трохи страшну, али ж цікаву й захоплюючу.
Вірка вийшла замуж на рік раніше за Соломію. Доньку народила якраз перед Соломійчиним весіллям, а сина понесла вже пусля приходу «других совєтів», пусля того, як Юрчика неїного, з виду геть хлопчиська, до війська червоного забрали. Повоював у Прибалтиці, в Литві, ци як там, всього штири з половиною місяці. Вірка тоді плакала спершу так, що, здавалося, земля од сліз тріскається, а потім заціпеніла, заморозила сльози й усе твердила, що благає Бога про одне — щоб доносити дитятко, щоб син родився, бо хоче його Юрієм назвати. І хоч батюшка по-своєму хтів наректи — Тарасієм, бо за святками то ім’я найближче було, Вірка, як родила, на своєму настояла — тико Юрієм і все.
Соломія називала їх Тетянка — квіточка-духмянка (квіточка- коханка, переінакшувала Вірка) і Юрчик — солоденький мурчик, що обом вельми подобалося. Правда, вредний братик часом дражнив сестричку «Тетянка — смарката зас.нка», али то, як сердився за щось, і то вельми.
Коли Соломія вперше почула Тетянчине жаління — а мене ваш Юрчик недобре називає, ой, стидно й казати, — нахилилася до вух малої і щось їй сказала.
Тоді Тетянка до брата:
— А знаїш, знаїш, як я буду тибе зва. зва. звати?
— І як? — Юрчик набурмосено.
— Ни скажу. Спробуй назвати.
Братик таки назвав — з чистої цікавості. І отримав зувсім не страшне — Юрчик-замазурчик.
Віра раз якось згадала про їхню ніч перед тим, як чоловік до війська пуйшов. Якою вона душною од спраги їхніх тіл була, та ніч, якою солодкою, як любилися й не могли налюбитися. З сороміцькими подробицями згадувала. І враз із очима Соломійчи- ними зустрілася.
Соломія. Соломія дивилася так, як на неї дивилася рись тієї літньої ночі. її очі — сині-сині, небесні, жовтіли на льоту. На тому льоту, яким злітали аж до неба, у блакитну, як і вони, глибочінь і безодню. Та там їх обпікало, може, сонце, а може, та безодня. Очі жовтіли й мали когось поглинути, спалити. Навіть Віру, Вірку, безмежно щасливу в свему спомині. У глибині очей росла квітка гіркоти, отой пекучий лісовий гірчак, якого ліпше не торкатися оголеним тілом. Квітка росла й пропікала, ще не торкнувшись.
Вірка то відчула й відсахнулася. Замовкла, очі її розширилися й стали повнитися слізьми.
— Прости, — прошептала вона.
Схопила руки Соломіїні у свої й стала жагуче цілувати. Саме жагуче, торкаючись пучків і зап’ястя кожною клітинкою губ. Цілувала й плакала. А тоді підвела очі. Мука Соломії була більшою — те вона знала. Та тієї миті страшенно злякалася, бо очі подруги були геть невидющими. Зрячими, широко розплющеними і. геть невидющими. Білки викочувалися з орбіт, здавалося, з власного тіла от-от випаде вся Соломія. Вірка схопила Соломію за плечі. Струсонула. Закричала: