— Сестронько, що з тобою?
Соломія опустилася на долівку, не впала, а саме опустилася. Повільно, мовби тіло важчало на очах. Вона щось шептала. Нагнувшись, Вірка почула:
— Я тоже так його провожала.
Віра не стала питати — кого? Вона рада була, що Соломія живе. Що все минулося. Принесла води і порснула на лице. Обцілувала його. Стала розтирати скроні. Соломія розплющила очі, зно- вика сині, хоч трохи й каламутні.
— Я слабачка, — сказала вона. — Яка ж я слабачка. Прости, Віруню.
— Нічо, нічо, — сказала Віра. — Зара ми ще й по сто грам дьорнемо.
— Ти мене двічі спасла, — сказала Соломія.
Віра:
— Двічі — не двічі, рахувати не будемо. А раз жива, то ще мені послужиш.
— Як то? — Соломія. — У воза мене запрягатимеш чи що? А мо’, в плуга?
— Де ж таку цяцю — в плуга, — посміхається Вірка.
— То в що?
— Нянькою послужиш.
— Нянькою? Я й так люблю з твоїми квіточками гратися. З ля- люньою Тетянкою і Юрчиком-мурчиком.
— Бачиш.
Віра дивилася якось незвично. Щось приховувала у своїм погляді. Ніби краденим він був. Ци у когось невідомого позиченим.
— Ну, Віруню?..
У Соломії раптом чогось дух забило. Щось незнане хотіла почути і. І боялася. Чого б то?
їй стало млосно. Майже як перед тим.
А Віра соромливо так:
— Дітей своїх до тебе приведу. Завтра. Ну, ніби в тебе побути. Бо ж у мене свекруха. І свекор. І тая вирва, Варочка їхня, зі штирма очима, що по кутках зернята визбирують. І язичись- ко, як помело.
Соломія не могла второпати — до чого те? Що значить — ніби побути? Ну, Віра й пояснила, губу закушуючи. Є у неї любчик.
— Ну, є, є, чого так зириш? То ти праведниця, що жде з-за моря погоди й вітру на лопаті. А я проста жінка, Юрка довіку пам’ятатиму, і дітям про нього розказую і розказуватиму, мо’, коли й на могилі побуваю, якщо є вона десь. А тут річ особлива. Ромко Пилипців оком на мене запав. Ну, стрічаємось, стрічаємось, і чия в тім вина?
— Який то Ромко? Хутірський?
— Ну, Пилипа, що по тамтий бік шосейки живуть.
— Так він сморчок зусім.
— Ха, сморчок. Плечиська — во. Руки, як два городники 42. Ну й інструмента має файного. До війська скоро мають забрати. Каже, в ліс кличуть, тико він на друге військо настроївся. А ти- перка, бач, на сім літ, кажуть, беруть, бо ж повибивали солдатів на вуйні-вуйниці. То й хоче нагулятися.
— Я би так.
— Авжеж, не змогла б. Того й прошу дітей поглядіти, а ни з собою кличу. Бо в Ромки товариш є, з хутора, що за Мережкою. Митько Боричів. Хоч, познакомлю?
— З тих, що на вдовину лакоминку ласі? Не для мого гладишка той мед.
— їден раз тико мине Юрчик мій попругою 43сперезав по ду- пиці дурній. А треба було би більше. Мо’, і не дуріла б тепер. Якби ж то він живий був.
Соломія кілька разів і Юрка з Тетянкою гляділа, і ніби й не засуджувала подругу, тильки якась щілинка між ними пролягла. Маленька й непомітна, та відчутна. На дотик мізинця. Та мовби в той мізинець скіпку загнала. Ци мала право засуджувати Вірку? Думала — Руфину-Раїску має, а Вірку — нє. Та щось у ній не сприймало цих думок, цего неїного самовласного оправдання подруги.
Нічні прокидання росли, більшали. Мокріла подушка од сліз і поту, що за сльози гірший. Росло й бажання мати дитину. Не було в їхнім роду безплідних, то чого б то їй не мати донечку? Тико від кого? Просто так, від будь-кого, вона не хотіла. Вибрати з тих, котрі до неї липли, а то й сваталися і в любові клялися, не могла. Бо ни прихилялася душа: скиглила, квилила, й дедалі дужче та чогось ждала, а чого? Просила ночами прощення за цеї думки і в Петра, і в Павла. І в світу цілого, що натомлений спав. «А що далі?» — питала себе. І думала, що самій, самотиною, певно, доведеться звікувати. Зігріваючись пам’яттю про трудну свою любов. І чого то в їхній симні так?
Мама казала: «Звикла я вже до тата твого».
Тато любив маму всеньке життє, тамуючи гіркоту.
Чи зазнав любові Тарас, ни знала. Мо’, й справді любив її одну, зувсім не любов’ю брата.
Василько мав таку гірку й трудну, що й з правдешньою гірчицею не зрівняєш.
Вернувся через рік і пару місяців після того, як Руфина-Раїса вдруге поїхала. Коротко сказав: типер нима чого там робити. Бо й Руфка вибралася до столиці.