— Мало, мало тобі дурної, оцибенської 46Руфки? Ни намучився ще? Та ліпше б я з Віркою вас звела справді, хай і на троє чужих дітей пушов би, ниж те вирвивсько засобачене собі на шию садити. Вірка то таки людина, а та пащеку з малєнства ни закриває та колючки чортополоські по боках сіє.
— Люба Соломочко, — то вже Василь сказав, як сестра трохи заспокоїлася. — Мені вибирати, на кому женитися й кого на шию садити. Хіба ти свічку тримала ци неї потому задмухувала?
Соломія на те — не вірить, що між ними щось було. Та ж відомо, що Варка з тим Михаськом-вилупком гуляла, його мати вже й невісткою називала, казала, вернеться син з війська, якраз до тих пір підросте невісточка. Мо’, їй би добра така, бо сама як вирвиця, з трьох болєчок зсукана. А щоб така до нашої хати прийшла та ще й з животом од чужого наворотника! Ни буде того!
Так ото казала Соломія, а виговорившись, зайшлася плачем. Аж Соломія-старша мусила заспокоювати.
«Що ж то було у мині, то ж наче й не я?» — подумала Соломія, як виплакалася.
Брат простяг їй рушника. «Витри сльози, а ліпше вмийся», — сказав. Голос його був стомлений, але якимсь не знаним досі нею — світлим чи що, а од чого б тут світліти?
Вона так і лишилася при своїй думці — дитина у Варки не од Василя. Те підтвердиться аж влітку. А до того весіллє мусили зробити. І троїсті музики грали, і все було, як у людей. Все, та не все. Між Соломією і братом уперше за весь вік пробігла чорна кішка. Розмовляли ніби як і перше, чєсом і жартували. Тико камінь з душі нияк не міг звалитися.
Не міг. Вперше Соломія зрозуміла — вона не знає брата.
А брат не хоче до кінця відкритися. Точніше — зовсім не хоче. Чого, вона ни знала. А як тепер достукатися до його душі, Соломія тоже не відала.
3
Перебирати бульбу, готувати до висадки, кидати жменями овес у грузьку весняну землю — то все було знайоме. Тико тепер робили разом десятеро жінок і те називалося словом ланка. А над ланками була бригада. І бригадиром-начальником Стьопка Мартин. А Марта, Мартоха, його мати була у їхній ланці. А ще Вірка, Люба, Настя, Явдоха, Рипина, Лідка, Катька, Гафія. Всі свої, знакоми, з їхнього кутка. І десята вона — Соломія. Маму Соломію призначили робити на ферму — до телят. Тато Антін хтів конюхом, та сказали, що конюхи уже є — Федько Кусий і Петро Бар- тусьов. Мусив прицепщиком на трактора згоджуватися. А от Василь наполіг — хочу теслярем і все, в будівельну бригаду. Дарма, що рука скалічена, двох пальців нима. Так то, казав, на лівій, а правою вміє так орудувати, що хай хто спробує за ним угнатися. Коли вдома сказали, ци ж не заважка робота, скупо кинув — хату свою ставитиму.
— Ну й добре, — одверто сказала Соломія.
Бо уже на третій місяць життє у них після Варчиного приходу стало нестерпним.
За роботою жінки питали — як то там невісточка ваша?
— Ну, як? Медова весна в них.
— Правду кажеш, Соломко? Як то Василькові з тою заразою?
— Добре.
Ни могла ж сказати про щоденні виляски-сварки, про те, що Варка заповзялася на себе владу в хаті перебрати. Що зривалася чуть що — і те їй не так, і друге, й миску не так поставили, і хату не так підмели, і неакуратні, і не такі, а сякі, і на неї вовком дивляться, і чоловік завше материн чи сестрин бік приймає.
Те почалося вельми скоро. Василько віджартовувався та хмурнів з кожним днем. Мама Соломія знічувалися і мовчки сльози втирали. Соломія спершу так само мовчки з хати виходила, а потім стала відповідати. Од сварок хата дрижала, николи в них такого ни було. Зрештою все закінчувалося Варчиним плачем і словами про те, що вони не хочуть дитини й навмисне сваряться, аби в неї викидень був.
Тож робота в ланці для Соломії як оддушина. Крім бульби, сказали, вирощуватимуть цукровий і кормовий буряк. Ну, і жито та пшеницю, яку тоже посіяли, жатимуть. Раз, то пусля Паски було, Соломія одважилася. По сварці, яку братова знов зірвала, хоч вона й більше мовчала, за хатою на лавочці сиділа, Соломія до неї підсіла. Та зирнула — копу золота подарила. Хтіла встати, та Соломія неї за руку і стисла міцно.
— Зажди. Маю щось сказати.
— А що ви-те доброго можете сказати? — Варка одразу злісно. — Щоб я вам усім дупи лизала?
— Хіба тибе заставлєють щось важке робити? Ци принижуємо? Та ж бережемо, бо знаємо, що дитину носиш.
— Все одно — не любите. Ненавидите. Пустіте.
— Не пущу, — сказала Соломія. — Ни пручайся. Я сильніша за тебе. І не репетуй — ни поможе. Скажу пару слів, а тоді роби, як хочеш.
— То кажіте, мине ще робота жде.
Соломія пустила Варчину руку. Тоді подивилася на неї. Трохи ближче посунулася.