Молоденька жінка глипнула оком, другим, зіниці її враз так розширилися, що поглинули не тільки Соломію, а й вогнище, і лужок, і тьмяний приблиск довколишнього вечора. Звелася на лікті і:
— Ви-те? Звідки? Ви-те що, за мною стежили?
— Заспокойся, — якомога лагідніше сказала Соломія. — Я була у вас, дізналася, що ти кудись мала їхати. Подумала, що ти пішки до міста пушла, то хотіла коня собі позичити, бо мало чого в дорозі могло трапитися. А тут ти.
Варка дивилася, вогонь блищав у темних її очах, і раптом здивування, переляк, ненависть змінилися чимось новим, незнаним.
— Ви-те. Ви-те правду кажете? За мною. Все так і було? Соломко.
Вона подалася назад, задрижала і раптом впала Соломці на груди. Вона плакала ревно і голосно, ця маленька, горда свавільниця. А потім був шлях додому. Соломія ні про що не розпитувала, та вже в селі Варка, схлипуючи, почала говорити. І та розповідь потвердила неїні слова і думки. Дитина мала бути таки од Михася. З яким вона ходила останні кілька тижнів. Али нічого такого ни було. Після того. після того, як вона побачила на хрестинах Василя. Побачила і відчула, як він збурив неїну душу. А Василь був такий холодний і зовсім не звертав уваги. Хоч вона до нього давно ни була байдужою. А тепер він з’явився і. Вона ж до них опісля того забігала і. І він сказав тико пару слів. А потім ще стрічалися у клубі, ну, перед Дмитром, на Октябрську 47, як усім до клуба веліли прийти й танці влаштували. Там він тоже до неї ни пудійшов. Ще й посміявся, малявкою обізвав, сама чула. Ну, вона на тих випровадинах навмисне до Михася липла, щоб позлити і Василя, і. себе позлити. І тої ночі.
— Ой, тітонько Соломко, я й ни знаю, як то сталося, случило- ся, захмелена і розсерджена я була.
А потим, потим вона ждала од Михася письма, а він прислав. прислав, тико не їй, а Нінці Карасьовій, ну подруга ніби неїна, була подруга, написав, що насправді з тою Нінкою-вид- рицею хоче переписуватися, а ще. ще товаришу свему, Петру Оксентиному, написав, яка то вона дурна, Варка, коли думала, що раз була з ним, то вже на ній, сухоребрій тичці, жениться. Петро про те їдному хлопцеві сказав. Ну й коли. Ну й коли почула, що. Ну, мати замітили, бо вона. Вона й надумала сказати, що то Василь спокусив. А батьки. Батьки до них подалися. Вона ще попередити хтіла, приходила, помните? А потім подумала — хай. Бо ж хотіла. Хотіла бути з вашим братом. Думала, він одкажеться, та й по всьому, бо ж між ними ніц не було. А він. Ну, їй стидно, Господи, як їй стидно, а страх же, що дитина буде на Михася схожа. І він, Василько (вперше сказала — Василько), нічим не дорікає, як свариться
вона, тико посміхається, і все те злить, і вона. Вона й рішила утекти, направду, будь що буде, і собі коня хтіла, тико не позичити, а вкрасти. Тико як сідати пробувала, стало їй погано, дєдько Федько на руках до вогню приніс, посидіти сказав, дав води, а вона. Ой, стидно, виригала, а потім слабкість така напала, що й заснула.
— Зневажєєте мене, тітонько Соломко? — спитала Варка вже неподалік від хати.
— Люба моя. Яка ж ти ще дитина.
Соломія несподівано поцілувала Варку в чоло.
— Ой.
Варка одсахнулася, а тоді Соломію — в щоку. І всхлип:
— Якби ж мене Василь хоч трохи полюбив.
— Полюбить, — пообіцяла Соломія.
Варка:
— Правда? Ви-те правду кажете?
— А чом би й нє, чом би й нє.
— А як буде дитя на. того. схоже.
— Ну, він же. Тебе.
Соломія не доказала. Побачила, біля воріт їхніх хтось стоїть. Здогадалася — Василько.
Варка тоже спинилася. Схопила Соломію за руку.
— Я боюся, — зашептала.
Вона вся дрижала. Била пропасниця.
— Мона, я не піду?
— Не дурій, дівонько, — тихо сказала Соломія. — Ми просто од вас вертаємося. Просто од вас. Тико і всього.
їй самій хотілося плакати. Бо ця збаламучена дівчина нагадала неїні власні метання. Бо. Цяя Варка, зрештою. була щасливіша за неї. Просто була щаслива. Як і Василько. Василько тому, що — Соломія враз відчула — вірнішої й більш люблячої жінки у брата ни буде. І забажала — палко і пристрасно, з усієї душі — аби брат полюбив свою законну жінку.