У самої ж закалатало серце — як то Василько їх стрітить? Мовчком? Стане дорікати? Запобігати перед Варкою?
Та Василь убив їх з маху. Як наблизилися, він:
— О, гостюні дорогеї! Де то ви-те так довго швендяєте? Що, пиятику в тестя з тещею устроїли? А тобі, жінко, пора б і честь знати. Не тико свині, а й чоловік не годований. Ану марш до хати!
А Варка. Варка на тую мову. Пудійшла до свого чоловіка, руками обхопила, подумала Соломія, обійматися стане, али ж нє. Попругу зі штанів висмикнула, до Василька простягла. І тихо так, покірно:
— Мине тато ни раз били за мій дурний харахтер, а чоловік ще жєдного разу. А я ж од вас утекти хтіла. Сполосуйте, Василю Антоновичу, аби сісти зо два дні ни могла. Заслужила.
Соломія пирхнула, а тоді затулила рукою рота й побігла до хати. Тамечки ж мама Соломія-Соломинка вкупі з трохи осоловілим таточком Антоном сполоханою білочкою ци то зозулькою-зигзицею зирять.
— Ну що там? Де тая харапудниця? Бо ж тут вже й Вірка, і сваха з плачем прибігали. Кажуть: мо’, топитися побігла наша невістка.
— Отам, за ворітьми, топиться у відрі зі слізьми, — трохи зло кинула Соломія.
— Як то? Жива? А де Василько?
— З нею. Душу неїну прасує на завтрішнє свєто, — сказала Соломія. — Як ото типерка, за совєтів кажуть, на чіслєнні просьби трудящихся. Отако. На честь будущого Первого мая.
— Як то?
— А тако, що з присвистом і притопом.
«Сміюся, щоб не заплакати», — подумала Соломія і до Со- ломії-старшої:
— Витрите, мамо, сльози, бо лід серед весни виросте. Потому хату доведеться рєтувати.
— Слава Богу і Матері Господній, — перехрестилася мама Соломія.
— І сміх, і гріх, і кукуріку!..
Соломія пройшла до другої кімнати, що типерка одгородили, і впала з розгону на ліжко.
«Ха-ха, — подумала зі сміхом. — Нагрію братику сімейне ложе. Сімейне ложе, то ви тико казали, отче Андронію. Вам тамечки
добре, на тім світі, у раю золотеї яблучка, певно, хрумаєте, а як то мені зновика. зновика.»
4
На початку літа сталося дві знаменні для Соломії події. По-перше, на ланкє 1, де ото сходи буряків оглядали, ци добре зішли, завітали сам голова Федось Без. Той Федосько, котрого з малєнства знали, що недавно парубком з сусіцького села Перепічки був, який до Загорєн ни раз на вечорниці-досвітки навідувався, а ти- перка важним став і возив у бричці-двоколці неодмінну чорну портфелю. Правда, подейкували, що там пуд папірцями тоже неодмінні дві блєшчини сороміцьки туляться — їдна з казьонкою, друга з самогонкою — смотря з ким стрітяться пан-товариш Федось на колхозних дорогах. Ци й на шосейці.
Як голова до їхньої ланки направилися, Вірка за рукав Соломію торк:
— Ти тико спокійно, подруго, не крендишися, бо зара тобі суприз буде.
— Який такий суприз? — Соломія на торг великі сині блюдця- очі виставлєє.
— Побачиш. Спудницю підіткни, голова на такеї ноги, як у тебе, люблять рогатиків з очниць випускати.
— Ну тибе.
Таки насторожилася — яку ще капость удумали подруги? За хвилю-дві взнала. Жінки з ланки до голови позбігалися, вась- вась, тра-та-та, у нас порядок, ни билиночки, ни смітиночки, а бурячки оно витикаються, як солдатики на паради, сапати завтра будемо. Голова — губи до вуха, очі на жіночі пазухи, як труби підзорні, котрусь по дупі — лясь, Настя ж його у вухо — цьом, усі як сонечка без жадної хмарки, готові за бричкою портфелю нести.
«От холєрки, — посміхнулася Соломія. — І чо вони удумали? І чого мині ни сказали?»
А тут Люба-ланкова наперед виступає. І солодко, мов цукеркою ци медом язика змастила:
— Федосю Петровичу, проханнє є.
— Ну, кажи, — голова насторожено. — Трудодні зайві записати? З тим типерка строго.
— Та нє, Федосю Петровичу. Хочемо вас просити — поміняйте нам ланкову.
— Чого? — Без витріщив очі. — А ти як? Що з тобою?
— А то, що я ни справляюся. їй-бо, Питровичу, ни справляюся. Тєжко мині руководити, — Люба мало не плаче.
— Ни справляєця, ни справляєця, — засокоріли жінки. — Геть ни справляєця. Гиншу ланкову хочемо.
Голова, певно, думав, що його розігрують. Та жінки враз стихли і очима прохальними — блим-блим. У кружок-хоровод довкола голови стали. От-от пісеньку жалібну затягнуть.