— То що, направду хочете другої ланкової?
Федось Петрович нарешті витирає долонею спітнілого лоба. Думає про свою важку руководящу долю. Що за люде цей кол- хозний нарід у спуднецях...
— Хочемо. Ми вже й рішили.
— І кого ж?
— Соломку, — мало не хором.
Соломія зойкує. Ото суприз! Хоче сказати — за що? А жінки переконують голову — яка Соломка до роботи беручка, і вміє все робити, і теє, як його, по-вченому...
— Гарнізувати, — Люба.
— Гарнізувати, — хором видихують.
Голова здається. Тико, каже, що мають те на колгоспнім правлінні рішити.
— То рішайте.
— І рішимо. Тико ж Соломія ще недавно у колгоспі. Півроку якихось. Оно є серед вас із більшим стажем. Настя. І.
— Більше, як півроку, — кричать жінки. — Більше. Вона справиться.
— Ну добре, — здається голова. — Але без покропки та обмивання діло не піде.
— За тим ни стане.
З жіночих полудньових торбинок та вузликів з’являються і блєшчина, й закуска. Соломія ни знає — сердитись ци радіти? На що то їй? Що за фокуси такі? Яка з неї ланкова?
— Соломко, зара рота тобі заклею, — шепче на вухо Вірка.
— То ти удружила?
— Всі. Бо ти наше сонечко.
Вірчин голос шелестить, а очі сміються.
— Гойдати Соломку! Гойдати нову ланкову, — кричить Вірка.
І подруги хапають Соломію за руки-ноги та підкидають вгору.
А другий суприз. Серед теплого, майже спекотного літнього
дня, коли пригріває щедре сонце, тилько десь за Бугом гримотить, того вони прагнуть якомога швидше закінчити просапування, ще по рядочку і все, на поле заїжджає бричка голови колгоспу товариша Беза. Тико у бричці-двоколці цього разу він не сам. Поруч з ним сидить приблизно одного віку з їхнім головою, а мо’, й молодший, чоловік у костюмі й при краватці. Коли вони під’їжджають ближче й гукають до жінок, щоб підійшли, Соломія йде і собі, бо ж ланкова. Наближається, вдивляється у чоловіка поруч з головою, й серце усередині спочатку завмирає, наче птах на льоту, в якого щойно поцілили, та за мить оживає й починає шалений танок.
Вона впізнає цего чоловіка.
Уповноважений, полномочний, з блакитними очима, котрий два роки тому приходив разом з гиншими агітувальниками за колхоз до їхньої хати.
Коли жінки підходять, іще не всі, а п’ятеро чи шестеро, голова добриденькає і представляє:
— Товариші жіночки-трудівниці, прошу любити і жалувати, новий уполномочний райкому партії по колгоспному кущу Вадим Георгійович Коробченко. Уповноважний, замітьте, — голова значливо піднімає вказівного пальця, — одразу по п’яти колгоспах. А то, мона сказати, вище од інструктора і почті як секретар райкома.
Тут Федось Петрович робить широкий щедрий жест в Со- ломіїн бік:
— А то, Вадиме Георгичу, наша ланкова — Соломія. Тоїсть, я хтів сказати — Соломія Антонівна Рощук, мона сказати, ланкова ударної ланки, бо першими кінчають просапку, тоїсть обробіток цукрових буряків, майбутнього білого сахару.
Уповноважений ступає крок, другий до Соломії й простягає довгу, як і сам, руку — чисту, доглянуту, з тонкими, але, видно, міцними пальцями. Каже тихо, чомусь ледь хрипко:
— Ну, здрастуйте, ударна ланкова. Радий знову зустрітися. Пам’ятаєте?
— Чом би ни помнити, — голос у Соломії зрадницьки здригається.
Чому б справді не пам’ятати (як не пам’ятати!), стико було пережито, передумано, чого там, вигладжено, переламано в душі, щоб потім подаленіти, відлетіти, як журавлі відлітають у вирій, з тужливим криком, якого, проте, нихто не чув, і майже забутися. І ось він вертається, її журавель, товариш великий начальник, великий уповноважений. Не рівня їй, таємний гість дурних жіночих сподівань.
А рука тим часом, рука-зрадниця, торкнувшись його пальців, мимоволі гладить їх і доторкається на великому пальці до ледь відчутного шраму. Соломія поспішно віднімає руку, а підняті блакитні озера зауважують — очі в нього зовсім не голубі, не блакитні, не такі, як у неї, а швидше світло-сірі, з синюватим відливом, відблиском, наче небо, яке затягла легенька напівпрозора хмаринка, що затулила на мить небесну блакить і сонце.
Десь далеко гуркотить грім. Далеко і ледь погрозливо. Незадо- волено. Чого б то? Нічого ж ни сталося.
— Здається, гроза накочується, — каже Вадим Георгійович, і до голови: — Може, відпустимо жінок, Федосю Петровичу? А то намочить таких красунь.
— А ми не з цукру, — задерикувато Вірка.
— Ци, мо’, відвезете до села? — Лідка. — Тико ж всі не вліземо у вашу ахтанабілю.