— Чому б і не відвезти? Мо’, кинете жеребок, кому першій сідати?
Уповноважений, здається, за словом до кишені не ліз.
І тут капосна Вірка:
— До начальства перша — ланкова.
— Нє-нє, — Соломія відчула, як у неї ні з того ні з сього запашіли щоки. — Я з усіма піду.
Ну, ще по пару слів, жартів і начальство поїхало. І вони всі пішли, бо гроза таки стрімко насувалася.
— А красівий, зараза, цей полномочений, — сказала Явдоха десь на півдорозі. — Була б незаміжня, не одказалася, щоби десь і притиснув ци хотя би вщіпнув.
— Панська любов аліганцька 48, як цукерка, — озвалася Рипи-
на. — Не роззявляйте роти, бабоньки-ягуньки, на шовкові по... 2 ' душки, ситцевої пішивки 49тримайтеся.
— А я би ни одказалась перевірити, ци тая панська цукерка направду солодка і тверда ци так — під бумажкою їдна патока розвезяна, — Вірка сказала, й руки підняла, потяглася — кішка ци рись?
Жінки регочуть — голосно, розливисто.
«Він не такий», — мало не зірвалося з Соломчиного язика.
Брички вже не видно. На заході зате прорізує небо перша блискавка. Соломія починає рахувати, як колись у польській школі вчили — од моменту блискавки до того, як грім почуєш. Виходить вісім ци дев’ять. Близько-близько вже гроза.
Ци й гроза в неїнім серці?
«Господи, хай обмине цяя громовиця наше село», — несподівано думає Соломія.
5
Того надвечір’я Соломія летіла на крилах до свеї доми. Спершу з усіма жінками з їхньої та сусідньої ланок, котрі, звісно, тієї крилатості не помічали. Пішли було, як звично, через колгоспне подвір’я на краю села, де вже звели корівника і будували телятника та свинарника. Та Соломія сказала, що хоче зайти до свеї дєдини Гапки, просили ото, абись заглянула, щось сказати мусять.
— То й пушле, дівоньки-колхозниці, та от за Соломкою, мо’, якось оборонимо нашу ланкову, як буде полномочений красти, — сказала Люба.
Жінки засміялися — ходімо, ходімо. Мала підозру Соломія, що все-таки Любка не вельми хтіла з ланкової йти, али чого ж сама одказувалася? Щось тут було для неї таємниче, та що?
Сказала ж про тітку Гапку для годиться. Насправді, хтіла коло контори ще раз Вадима, уповноваженого, побачити. Здалеку видно — бричка стоїть, а самого начальства нима. У конторі, певне. Як наблизилися, Вірка Соломку під бік штурх:
— Мо’, зайдем, подруго?
— Чого б то?
— Та з головою і повноваженим порадитися.
— Хочеш — так радься.
— А ти не хочеш?
«Нивже Вірка щось помітила? А гинші?» У Соломії при наближенні до контори — колишньої «куркульської» хати — ноги дерев’яніють. Чого б то, справді? Ну, стоїть бричка та й стоїть. Хто вона така, Соломка, хай навіть ланкова, для того начальника? І все ж краєчком ока зауважує його постать коло вікна. Дивиться на всіх їх, як ідуть, на. на неї?
Цієї миті зовсім десь за селом креше блискавка і майже одразу за спалахом шарахає грім. Жінки лякаються й хрестяться. Спішать, аби до дощу вспіти додому. Хтось жартома: «Та ліпш у конторі переждемо?» Настя: «Де там, нащо ми там потрібні, певно, Федось-голова блєшчиною самограю вже переляк од грому виганяє».
Соломія вирішує до дєдини не заходити. Бо, мо’, вдома кури та качки до хліва не позаганяли, та й випране простирадло і дещо зі спідньої білизни варто од дощу порєтувати. Так вона собі й Вір- ці сказала й додому поспішила. Та там уже й птаство загнане до хліва, й випране все порятовано. Приязно Варка всміхається — після тої пам’ятної втечі вони з Соломією душа в душу.
Селом котиться хвиля дощу. Ось-ось накриє і їхній двір.
— Соломко, ходіте сюди, чого ж ви-те? — кричить Варка з сіней.
Як укопана стоїть Соломія. Ось уже важкі дощові краплі б’ють неї по голові, плечах, руках. Вона ж — ані руш. Сміється й закидає руки над головою. І враз починає танцювати, як мале дівчисько.
А побачивши ту дивовижу, і Варка вискакує до неї.
— Тобі ни мона, — свариться Соломія. — Простудишся й ди- тєтко простудиш. Марш до хати.
— Ави-те?
— А я скупатися хочу.
Та блискавка й гучний грім заганяють обох до хати.
— Напасники, — свариться мама Соломія. — Лою в голові не хватає, що таке надумали? А якби по вас гахнуло?
— Мамуню, такий добрий дощик. Для росту якраз.
— А літ тобі кіко?
— Шіснадцять якраз.
Соломія зі сміхом скидає платтє. Думає, що їй чогось зувсім не встидно стояти голою. І тієї ж миті кидається за двері. За нею і Варка, теж геть мокра.
— Скидай, скидай, — наказує Соломія.
Живіт у Варки вже геть великий.