«Ніц ти, Соломко, ни знаєш, і ни в чім ни розбираєшся», — дорікнула собі.
Та їй було радісно. Удень тую радість з бабами у ланці розділила, ще й блєшчину житнівки прихопила та миску вареників з вишнями. Ну, а на полі тут як тут — уполномочений. Вистрибує з брички, високий, ставний та пахучий — і до них.
«Ну чого ти роз’їздився», — Соломії аж запекло.
Спершу, звісно, блєшчину під ряднину, а потім і призналися — такеє діло, можете привітати, пане-товаришу полномочений, нашу ланкову. Ну, як привітав, дізнавшись, що то за оказія, з якимись трохи соромливими нотами у голосі:
— А з вашого дозволу я й поцілую з такої нагоди Соломію Антонівну.
— А чом би й нє, та навіть належить, — Любка капосна. — Та міцніше, бо каже Соломка, що файного хлопаку братик неїн у стругну в.
Уперше відчула Соломія на своїй щоці доторк його вуст. Короткий, квапливий цьомчик. А жару насипав ціле відро. І з щоки, з голови раптом охопило всю і внизу. внизу спалахнуло, аж задрижала.
«Пропала ти, Соломко, геть пропала», — продумала.
Усе ж очі підвела, і тут з його очима — таки світлі, скорше світло-сірі, ніж світло-блакитні — стрілася. І відмахнулася, і все ще більше всередині задрижало, бо побачила у тих очах таке бажання, таку пристрасть, вогонь такий.
Стала шукати руками опори.
«Що ж то таке, матінко моя?» — подумала.
І тут Вірка, Вірка, а ще подруга називається:
— Та ви-те геть сп’янили нашу Соломку, товаришу полномоч- ний. То й мене поцілуйте. Бо я трьох уже маю, а за жадне ни- хто не цілував.
— Бач, яка шмитка наша Вєрка, — Настя й собі п’ять копійок докинула. — А я цим гірша? Воно ж пользительно, щоб голова покрутилася.
І жінки оточили уповноваженого, підставляли щоки та зробили його геть бурячковим. Як вирвався з того кола, двох-трьох таки цьмокнувши, то до Соломії стиха, з хрипотинкою:
— Я справді вітаю від усього серця, Соломіє Антонівно. То неабияка подія — народження нової людини.
— Дєкую.
І хоть боялася очі звести, усе ж таки звела, глєнула і раптом неждано для самої себе:
— Може б, і за кума пішли, Вадиме. Вадиме.
Ни могла згадати оте його по-батькові.
— Вадим, — почула, і далі: — За кума — це як? До церкви йти?
— Та вже ж.
— Нам не можна. І взагалі — то опіум. — І поспішливо: — Вибачте. А як назвати вирішили хлопчика?
— Тарасом.
— На честь Тараса Григоровича?
— На честь мого брата. На вуйні він пропав. Воно ніби Іллєю ци Володимиром виходить за святками, та батюшку вже якось попросимо.
— Гарне ім’я, — він простяг і опустив руку. — Ну, бувайте. Ще в інших господарствах треба побувати. До зустрічі.
І поїхав. Курява за бричкою тяглася довгим хвостом. А за нею душа Соломина бігла. І скімлила. На ціле поле.
І оте «До зустрічі» звучало, як пісня, що десь іздалеку чути, знакома, призабута, чогось тривожна. Надією, мов теплим дощиком, прикроплена.
Зустріч відбулася наприкінці літа. До того часу якраз перед Успенським постом і хрестини Тарасикові відбули, на які, звісно, уповноважений не приїхав, і багато чого од голови дізналися про самого уповноваженого, який майже місяць не показувався. Що не наш він, не западенський, аж із Чернігівщини, з двадцять другого року (тико на три роки старший, подумала Соломія), воював, фронтовик, бойовий офіцер, був ранений. І ото по войні сюда, в наші краї, направили, організовувати і укріпляти колгоспи. Таке діло, бабоньки. Гинформация точна, як штик.
Ну, жінки не могли не спитати — а жонатий?
Федось Петрович значливо примружився, прискалився й тоді сказав, що раз уже такий інтерес, то пуд великим секретом видасть, що раз йому уповноважений признався — була в нього жінка, на хронти познакомилися, медсестрою була в їхнім полку, ну вроді як «пе-пе-же», ну походно-польова жона, що ж тут не пойнятого, тико ще по вуйні троха побули разом, а потому розійшлися в разні сторони. Отак-во, всяко у цим житті буває, тико я вам того ни казав, а ви не чули, пойнятно, второпали? Ще би не второпали, як цікавість свою вдовольнили аж по вінця.
І тоді Любка з сокорливо-співучим присвистом:
— То для когось і женихом завидним може бути наш полно- мочний.
На Соломію — блим, а Вірка Любку по спині кулаком — трах, аж тій гикнулося.