— Пам’ятаю, — прошептала Соломія.
її теж охопила пристрасть. І вона. вона вже шукала його губи.
Його ж руки тимчасом підняли плаття, і у Соломії вже мов у напівсні, напівмаренні якомусь встигла промайнути думка: добре, що вона хоч сьогодні майтки 1вдягла та нові, ті, що недавно в місті у крамниці купила, а то що він міг би подумати. Ніби знала, що станеться, а може, й знала?.. Вони опустилися на лавочку обіч джерела. Як він ввійшов у її лоно і стала на очі накочуватися темна хвиля, раптом подумала Соломія, Соля відтепер, ще доки могла думати, що зара от-от застогне, закричить, а вона ж ни знає, ци так прийнято у городських, в освічених. Краєм ока побачила листя над головою, а крізь березове віття — окраєць неба й білу хмарку, що, здавалося, тулилася до небесної блакиті.
Десь звіддалік почувся спів — певне, жінки, неїні колежанки по ланці, в’язали останнього цьорічного снопа. Хоть би вони теж не схотіли напитися води.
РОЗДІЛ Х
КОХАННЯ І КОК-САГИЗ
1
Ніколи, здавалося, ще не була Соломія така щаслива, як на початку тієї осені. Осені тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року, напередодні її двадцятип’ятиріччя. Співала душа, співало й тіло. Її кохали й вона кохала. Відчувала, хоч і не молоденький вже, не хлопчак, у нього таке саме самошествіє, як і в неї. За два тидні ще п’ять разів зустрічалися. То в тому ж самому гайку, то в ліску за річкою, то вийшла за село, а він на бричці до справжнього лісу повіз, казав — на пізні ожини натрапив. Пусля кохання назбирали повні жмені, вже перестиглі, але смачні, й, сміючись, годували одне одного. І цілувалися губами, за якими були повні роти ягід. Соломія сказала, що по-їхньому ції ягоди ведмедями звуться. Вадим дуже здивувався, допитувався, чого так. Соломія ни знала, сказала, мо’, того, що такі великі й трохи волохаті, декотрі з ворсинками.
Останнього разу стрілися у садку на краю села, коло хати, де нихто не жив, бо ж хазяїв, Зайців по-вуличному, до Сибіру вивезли за те, що син був у «бульбашах». Заглєнули й до хати, та Соломія довго у чужій, порожній хаті лишатися не схотіла, тим більше — кохатися. Інші хати — «куркулів» і «бандеровців» — які під колгоспні приміщення віддали, які спалили, а ця стояла пусткою, мо’, того, що на краю села, за річкою, геть збоку.
За ці зустрічі Соломія багато дізналася про коханого. Батьки його жили в місті Прилуки, на Чернігівщині, батько на заводі бухгалтером, от-от мав на пенсію вийти, мама — вчителькою, математичка, сказав, як у Руфиного Олега мати, подумала Соломія. Ще мав сестру, давно заміжню, двоє дітей має, а старший брат Віталик загинув на війні ще в сорок другім році. І йому довелося повоювати, був політруком роти і замполітом батальйону, то ті, хто за виховання солдатів відповідають, пояснив. Двічі поранений, раз так, дряпнуло (дряпнуло трохи, пригадала враз Соломія Павлове), ну а другий раз серйозно, довелося по госпіталях пару місяців покан- туватися, та все обійшлося, тільки й того, що шрами лишилися, ну та шрами прикрашають чоловіка, стиха засміявся він. Соломія ті шрами — з лівого боку та на руці коло правого плеча й трохи нижче, побіля ліктя — і спереду, і ззаду — обцілувала й подумала, що рани, певно, вельми серйозні були, раз досі такі борозни глибокі зосталися. Сказав, що селезінку видалили, та самі лікарі кажуть, що до пуття не знають, у чому полягає її функція, живе нормально, іноді ниє бік, та то ліпше, ніж у затишній ямці лежати.
— Не кажи так, — попрохала Соломія. — Ти житимеш довго.
— Ми житимемо довго, — поправив він. — Довго і щасливо. Ти згодна жити зі мною довго і щасливо, Солечко?
— Згодна, — видихнула Соломія слово, кожна буковка якого пашіла радістю і щастям.
І вона всі ці дні світилася, промінилася, висіювала. Як нова копійка, сказав би Тарасик. Байдуже було, ци помічають инші, що думають подруги. Правда, мовчали, тилько Вірка якось сказала:
— А ти, подруго, не промах.
Соломія здивовано, хоч серце забухало:
— Ти про що?
— Ну, не прикидайся ягнятком, наша овечка ще не окотилася, — засміялася Вірка.
Хотіла розсердитися Соломія, та зирнула на Вірку і тильки притулилася до подружчиного плеча.
— Ой, Віруню-Вірунчику.
— Щаслива?
— Щєсно мині й лячно.
— Чого б то? Зима ще далеко за кругом, і пес ще ни з’їв овес.
— Та щось пісні забагацько, а поміж слів ціла капіж прозирає, от-от на серце закапає.
— А ти не давайся. Замість серця долоні підставлєй.
— Якби ж то мона було.