Що ж, хай убиває. Заслужила. Справді, не вберегла пам’ять про Петра. Друга Ярему.
— Тебе я не вб’ю, — чує вона. — Варто й тебе було б. Та знаю, як Ярема про тебе казав, а якби ти чула, як розказував. Ти ж для нього, як пташка чиста, як голубка біла була, сучко. Ех, трясця твоїй матері.
Він спльовує й раптом завмирає, прислухається.
— Ага, 'їде, їде, голубок-яструбок. Цокають, чую, цокають копитця по асфальту.
І вже зовсім іншим тоном, рвучким шепотом:
— Ну, ось що. Тебе я не вб’ю, а ось любчика твого шльопну. Не за те, що з тобою волочиться. А за то, що такі, як він, найбільше нам зла приносять, чуєш? Надто зміїний язик має, со- вєтську облуду, як блекоту, рясно сіє. І сміливий, інакше б серед вечора сюди не подався.
Рвонув за руку, до альтанки потяг.
— Сиди тут і жди, — наказав. — І роби вигляд, що ніц не сталося. Не дрижи. Довго мучитися не будеш. І він тоже. Як тико підійде, так одразу й получить свою норму. Я стрілець добрий. Живою зостанешся. А подаси звук — тоже дев’ять грамів получиш у любляче серденько. Ну? Згодна? Жити, питаю, згодна?
— Зго. Згодна, — хрипить Соломія.
Вона сідає на лавочку, а чоловік зникає. Кудись ховається. За берези, вільху або кущ. Калиновий. Спеціально за лавочкою посадили. То вже у війну, може, й ті ж повстанці. Може. А тепер один з них уб’є Вадима. Нащо він призначив тут зустріч? А нащо вони ходили до лісу по ведмеді? Вона попереджувала, що можуть хлопці з лісу підстерегти, а він тильки сміявся. Казав, що фронтовику не гоже боятися бандитів. Та й нема їх уже — або переловили, або перестріляли. Останні загинули або були схоплені в тому літньому бою біля гори Герасимихи. Соломія було заперечила — кажуть люди, що кілька втекли, в тому ж лісі зникли. І той сотенний, що Чехурою звуть.
— Значить, десь у схроні своїм смердючім сидять, тремтять од страху, що й по них прийдуть, — Вадим тоді засміявся і неї обійняв. — А ти не тремти, кохана боягузочко. Я ж поруч з тобою. І пістолет при мені. І сім патронів у ньому. Я ж ворошиловський стрілець. А їх і половини того не буде. Жартую, нікого тепер боятися.
А, виходить, треба було боятися. Тре’ було, ой, тре’.
Що ж робити? Що діяти? Ждати, поки прийде Вадим і його вб’ють? Спробувати зірватися з лавки, закричати, коли він наблизиться? Хай уб’є і неї. Вона справді не змогла лишитися вірною мертвому Петру. Мертвому коханому. Тому, пам’ять якого вона зрадила. Али ж вона тико звичайна жінка. Вадима той уб’є, а як їй пусля цього жити? Після ще одної смерти.
Соломія прошептала слова молитви. Слова вислизали з її губ і падали в траву, у джерело.
Ось уже чути, як бричка їде зувсім неподалік, доріжкою. Чути, як форкає кінь.
І вона зривається з лавки. Зривається з криком. З її губ, із розтуленого, наповненого гіркотою рота вилітає ім’я. Але не те, що хоче крикнути Соломія, щоб попередити Вадима про небезпеку. Не «Вадиме!» кричить Соломія.
— Петре! Петре! — виривається з її грудей страшний розпачливий крик. Роздирає тишу і ліс.
Кого вона кличе, з якої могили, з якої далечини?
Кулі не свистять, наздоганяючи неї. Чути тильки неїне важке сапання.
Соломія біжить, здається, крізь цілий ліс, такий довгий її біг, гілки боляче хльоскають по обличчю, плечах, ріках, а вона біжить і біжить.
— Петре! — безтямно волає не вона, а її серце, таке велике цієї миті, як місяць на небі пару тижнів тому.
Такою страшною, подряпаною, з безтямними очима і тілом, що вже не дрижало, а швидше билось у конвульсіях, вона вибігає на доріжку. Бричка бовваніє попереду. З неї зістрибує Вадим, озирається. Соломія кидається до нього, падає ув обійми.
— Що з тобою? Що сталося? — Вадим гладить її волосся, плечі, цілує. — Кого ти кликала?
— Ховаймося, нас уб’ють!
— Хто уб’є?
Все ж він присідає вслід за Соломією за бричку. Дістає з кобури під плащем пістолета. Та в лісі тихо. І хвилину, й дві. Ще більше. Зрештою вони підводяться.
— Ни йдімо туди, — каже Соломія.
— Гаразд, не підемо. Але поясни, що сталося? Що все це означає?
— Потім, потім, не зара.
Вадим розвертає бричку. Доки 'їдуть доріжкою, Соломія чекає кулі навздогін. Але довкола тиша. Мирно форкає кінь, його чомусь Боруном Вадим називає. Лише здалеку долинає ледь чутне пугукання, певно, сови вилетіли на полювання.
На шосейці Соломія трохи заспокоюється.
— То що сталося? — знову питає Вадим.
— Там був чоловік.
— Який чоловік?