— Ни знаю. Повстанець. Бульбаш. Хтів убити тебе.
— То ти кричала його ім’я?
— Нє. То ім’я гиншого чоловіка. Иого вже нема.
— А де ж він?
— Убили. Давно. П’ять літ тому.
І раптом Соломія хапає його за руку. Каже майже спокійно:
— Заарештуй мене. Я бандпособніца.
— Тпру.
Спиняє коня, дивиться на Соломію.
— Ти що, сказала їм, що я прийду?
— Нє. Нє. Як ти міг подумати таке?
— Тоді звідки він узнав?
— Не відаю.
— Н -да, ситуація. — Він замислюється. — Чорт, хтось із жінок міг почути, як я призначав тобі побачення. Що ж, завтра розберемося, хто у вас інформатор.
— Ни треба, — просить Соломія. — Що тоді про мене подумають? Вже хай ліпше мене заберуть.
— А тебе за що? Чого ти кажеш, що бандпособніца? Ті їхні грипси 51до лісу носила? їжу готувала? Ну, відповідай.
Голос у Вадима вже геть інший — сталевий. Такого Соломія ще ни чула.
— Я його любила, — каже вона.
— Кого? Того, що мене чекав?
— Нє. Петра. Я ни знаю, чого я його покликала. Ни знаю.
Вадим торкає коня. Знову — цок-цок підкови. Справді, мабуть, далеко чути.
І тут як у гарячці Соломія починає розповідати. Як їх росли разом троє — двоє хлопців і вона. Як теї хлопци — Петро і Павло, Петрусь і Павлусь — в неї закохалися. Як не могла вибрати між ними. Як, зрештою, обрала Павла, бо обідилася на Петра, що до лісу пуйшов, нею мовби знехтував. Як швидко збагнула, що Павла не любить. Як там, у лісі, коли од німців ховалися, з Петром зійшлася. Як призналася чоловікові й була покарана. Як проводжала чоловіка, котрого не любила, на вуйну. Як зрадила його вдруге у день Перемоги. А потім, потім загинув і Петро.
Вадим кілька разів затуляв їй рукою рота, але вона однімала й говорила далі. Говорила, а як скінчила, сказала:
— Спини коня, ми вже й поворот на Млинище проїхали.
Він:
— І куди ж ти підеш?
— Додом. Як тре’ буде мине забрати в емгебе, то знаїш, де живу.
— Ніхто тебе забирати не буде, — сказав Вадим. — І взагалі — мовчок. Про те, що сьогодні сталося. А то ще й на тебе впаде підозра, я тих хлопців-емгебістів добре знаю. Й про інше бажано не розповсюджуватися.
— Боїшся, що з бульбаською коханою знався?
— Нічого я не боюся, — сказав. — Ти могла в цьому переконатися. Ти багато чого пережила, і я пережив. Давай далі переживати разом. Хоч я не гарантую, що мене таки не вполюють.
— Ти справді мене ни кинеш?
— Я тебе люблю, — сказав на диво просто і так якось, що Соломія аж затремтіла. — Кохаю. Тебе, мою Солю.
— І я тибе. Али зара я піду. Добре?
— Йди, бо розумію, що в тебе на душі. А хоч — підвезу.
— Ни тре’. Ще які вечорничники побачать.
Вона чмокнула Вадима в щоку. Та перш ніж зістрибнула з брички, схопив Соломію за руку.
— Стривай. Я ж тобі подарунок купив з нагоди місячного ювілею нашого кохання.
Дістав щось із сумки, простяг Соломії.
— Ось, візьми.
Соломина рука торкнулася чогось м’якого й теплого, лагідного.
— Що то?
— Хустка. Пухова. На зиму матимеш.
Соломія враз відсахнулася. Що ж це таке? Той чоловік у лісі казав.
— Що з тобою? Бери.
— Нє, ни треба.
— Не хочеш подарунка від мене?
— Я ж ни за дікалони й пухові хустки тибе полюбила.
— Хіба я таке кажу?
— Дєкую.
Соломія взяла хустку, бо подумала, що він справді образиться.
Ишла селом, ковтала сльози, а м’яка пухова хустка пекла їй долоні.
3
Мине багато років, й од чоловіка, котрий приїде з Сибіру й розшукає неї, й покладе їй на долоню маленьке дерев’яне серце з двома вирізьбленими профілями — чоловічим і жіночим, дізнається Соломія, чого живою зосталася. Скаже той чоловік, Демид, що то Петрова робота, друга Яреми, яку він сховав колись у лісі, в дуплі, а тепер ось знайшов. На звороті серця побачить Соломія випалені букви — П і С. Вона довго триматиме те серце на долоні, потім у затиснутому кулаці, аж рука затерпне. А чоловік скаже, що врятувало неї тоді, не тільки неї, а й Вадима, в лісі коло джерела, Петрове ім’я. Те ім’я, котре вона безтямно кричала. Стріляти було в неї і того, другого, скаже той чоловік, все одно, що в Петра, друга Ярему, стріляти.
А поки що серед осені, перед храмовим празником — Дмитром, Дмитрієм-великомучеником, до якого вони з Варочкою білили хату, Соломія остаточно переконалася, що вона понесла, загрубіла, як то там по-вченому смішно кажуть — ваговитою ци ще якось — стала. Душа неїна заспівала пісню й не могла спинитися.