Через два дні Федось Петрович сказав Соломії, що Вадим велів передати — поїхав у відпустку на рідну Чернігівщину. Інше вона знає. І подивився значливо.
Соломії було байдуже, як він там дивиться. Тепер мало значення тильки чекання. І той день, коли Вадим повернеться. Добре було б свята разом стрічати — і Різдво, і старий Новий рік, і той новий, як у їхньому селі казали — совєтський.
4
На Новий рік Вадим ще не з’явився, а за два дні перед Різдвом прибігла з колгоспної контори посильна Ганька і сказала, що Соломку кличуть в контору. Притому строчно. У відповідь на Соломіте: що, зновика якесь совіщаніє, дали б хоч перед Різдвом спокій — якось дивно посміхнулася. І одповіла: та нє, не совіщаніє, лічно Федось-голова кличуть, товариш Без, а в нього — стиха чогось — гості.
— Гості? — Здивувалася Соломія. — Я тут при чім? Ци то з райкому гості?
— Та нє. Жінка якась. По-ненаськи, по-городськім так вдягнута, пава хоть куди. Ну, може, і з райкома, я там ни розбираюсь. То я побігла? Ци разом підемо?
— Біжи. Скажи там — зберуся й прийду.
Невідомо чого, та коли вдягалася у празничну одежину, а затим гриву свою пшеничну розчісувала, щось у Соломіїних грудях тенькало і наче наче холодок пробігав. А збиратися було тре’. І далі вдягатися.
— Ти ж геть збіліла, Соломко, — мама Соломія стривожено. — Що трапилося?
— А що могло статися? — Соломія здвигнула плечима, у люстро зирнула, маленького чубчика з-під хустки, теї, що Вадим подарував, випустила. — Хтось там приїхав. Мо’, й не по мою душу. А мо’, й по мою. Бо ж збори колхозні скоро, казав голова. І якесь совіщаніє на десяте число намічене. Ну, певно, й кличе того. Я ж ланкова.
— То чого волніруєся? Тобі ж ни мона.
— Я спокійна, мамо.
Мама вже знала, що донька носить під серцем дитя. Трохи дорікнула, а більше зраділа. Бо знала, як то Соломка хоче дитину мати.
У контору, дорогою до якої то пришвидшувала ходу, майже бігла, то ледь-ледь ноги переставляла, ввійшла сама не своя.
— Ждуть, — сказала Ганька.
Постукала і ввійшла. Привіталася. До двох зразу, бо в кабінеті голови сиділа жінка, молода ще, десь одного віку з Соломією, на вигляд, мо’, трохи старша, роздягнута, у в’язанім платті кольору молока, що після кипіння плівкою покривається, як, бува, постоїть. Висока, в два боки настовбурчена копичка білого-біло- го волосся начеб видовжувала неїне миловидне, підфарбоване і нарум’янене лице. У кабінеті, колишній кімнаті хати виселених куркулів Гірчаків, добре напалено, тепло, тож не дивно, що красива, аж очима хочеться погладити, пухнаста біла шубка гості висить на вішалці коло дверей.
— Ну от і наша Соломка, тоїсть Соломія Антонівна, — зрадів голова, тико дивно якось, мовби тягар бозна-який з плечей скидав. — То ви, того, поговоріте собі, а я, того, деякі питаннячка тута, в сусіднім кабінеті, порішаю, а як тре’, то потому Соломці, тоїсть, Соломії, я свою точку зрєнія викладу.
І поспішно з-за стола до дверей, аж вітерець зашумів. Соломія тупцяла перед столом, з ноги на ногу переступала і ждала, що їй скажуть. Тривога охопила її всю. Може, щось з Вадимом сталося?
— Ну здрастуйте, Соломіє Антонівно, — навидивлявшись на неї, сказала нарешті жінка. — Ось ви яка, виявляється. А хто я, певно, здогадуєтеся? Чи ні?
— А хто ж ви-те? — видихнула Соломія.
— Ви-те. Як мило. Певне, по-місцевому так вимовляють?
— Звиняйте, — сказала Соломія.
— За це вибачатися не варто, — посмішка ледь-ледь торкнулася кутиків повних вуст жінки, перед якою стояла Соломія. — А ось за інше — слід. Я Марина, дружина Вадима. Того самого Вадима, якого ви так вміло, очевидно, з сільською безпосередністю спокусили.
— Я його не спокушала, — сказала Соломія.
— Тоді він сам спокусився. Це не міняє суті справи. Хоч знаючи його, допускаю, що він не сказав, що одружений. Адже не сказав?
— Сказав.
У Соломії підкосилися ноги, й вона опустилася на стілець.
— Тим гірше для вас. І для нього.
Соломія хотіла пояснити, що почула те од Вадима в останній вечір, коли його бачила. Та згадала, що взнала раніше, од голови. Тико ж той, здається, казав, що уполномочений розлучений. Дивний, наче здалеку чутний, з’явився шум у Соломіїній голові.
— Марино. — Вихопилось якось жалібно. — Вибачєйте, ни знаю, як вас по-батькові.
— Яке це має значення для нас обох? Ви хочете виправдатися?
— Нє. Я хочу сказати, що просто полюбила його. І він мене полюбив.