— Он як? — Марина дивилася й вимовила іронічно, ледь насмішкувато, а далі з кожним словом в’їдливіше. — Ви полюбили! Дуже мило. Але перед тим він полюбив мене, а я його. Почули б ви, які мені слова казав. Хоча, гадаю, і вам теж. Мариночка, сонечко — це ще не найніжніше з тих слів. А вас, певно, Солею, авжеж? Не Соломкою, точно. Солечкою, гадаю. О, він уміє.
Вона звелася зі стільця, на якому сиділа, стала перед Соломією.
— Я, відверто кажучи, хотіла подивитися, на що він спокусився. Визнаю, ви виявилися вродливішою, ніж я гадала. Тільки вам я Вадима не віддам.
— Хіба він річ? — вирвалося у Соломії.
— Не річ, але мій чоловік. Законний.
— Він їхав, щоб розлучитися.
Соломія видихнула це й відчула, як у її тілі щось заворушилося. Дитина? Рано ще, здається.
«Я не дам розлучення, — сказала Марина. — Не дам тому, що за ці два роки відчула, що люблю його. І він мене любить. Ви були його захопленням. Нехай. Тепер настав час підбивати підсумки, збирати каміння й виправляти помилки. Якщо ж говорити про права, то, гадаю, Вадим розповів вам, як народилося наше кохання. А народилося воно на фронті. Після того, як я ось цими руками врятувала його після важкого поранення. Я де тягла, а де навіть несла на руках цілих два, а може, й три кілометри, доки не витягла до своїх, які відступили. Я перев’язувала його клаптями своєї гімнастерки й благала не вмирати. Може, тому він і вижив. А потім. Потім я поїхала з ним у польовий госпіталь і чотири дні й стільки ж ночей не відходила від ліжка, на якому він лежав непритомний. Я, невіруюча, молила і Бога, і долю, щоб він вижив. І давала йому свою кров. Чи, може, то не я, а ви, Соле-Соломіє, тягли його, напівживого, може, то ви допомагали його по шматочках складати?» Так казала Марина. А виговорившись, опустилася на стілець і враз разом з ним посунулася до Соломії.
— То як ви можете на нього претендувати?
її лице було зовсім поруч. Соломію нудило й трусило.
— Я ни знаю, — сказала вона тремтячим голосом. — Я ничого не знаю. Певно, ви-те правду кажете. Я знаю тико, що я його любила. І люблю.
— Це ваша особиста справа, — сказала Вадимова дружина. — Любіть. Він чоловік не з гірших. Але. Ви мені пробачте, але ви б просто поламали йому долю. Долю і життя. Він має гарні організаторські і ораторські здібності. Та що там — він природжений пропагандист і агітатор. Але в селі він жити не зможе. Його білі руки ніколи не копатимуть картоплю й не керуватимуть трактором. До того ж, на техніку в нього взагалі алергія. Сподіваюся, ви не хочете, щоб його виключили з партії й покарали за зв’язки з непевною особою із Західної України?
Соломія підвелася. На ногах стояти було важко. Нудило щораз більше.
«Господи, хоч би витерпіти», — подумала вона.
— Я ни знаю, кого вибере Вадим, — сказала і здивувалася, що хвилювання начеб проходить. — Я хочу, аби він був щасливим. Тики ж. Ви його не любите, от яка біда. Бувайте.
— Не вам визначати, чи я люблю, — голос у Марини покрижа- нів. — І зачекайте. Підемо разом. Гадаю, ви проведете мене до зупинки?
А далі. Далі вона звеліла подати їй шубку.
Ошелешена Соломія зробила було порух, та спинилася. Хвилювання справді пройшло, а на зміну прийшло, як уже не раз із нею траплялося, дивне замороження. Ніби враз вікно відчинилося. А потім вона побачила обох їх серед холодного засніженого поля, на вітрі й морозі. На вітрі й морозі, й поле те засипав, мовби хотів заживо поховати, пекучий жалячий сніг. Аж Соломії захотілося на руки свої подмухати, щоки потерти.
— А ми, виявляється, горді, — тепер просто насмішкувато сказала Марина. — Ой, які ж ми горді. А пухову хустку нам коханий Вадик подарував, чи не так? Так, любонько-ланкова, так. Бо і в мене така є. Ну, а тобі, поліщучко, на пам’ять зостанеться. Може, й сльози нею витиратимеш. Вона м’якенька.
Соломія раптом рвонула з вішака шубку — дорогущу, певно, пухнасту, невідомо з якого звіра пошиту, й кинула на підлогу. Тупнула по тій шубці ногами.
— Нагинайся, сучко, і вдягай.
З тим і вийшла. Ще чула, як за дверима, якими грюкнула з усієї сили, пролунав несамовитий вереск. Вже на вулиці, пройшовши метрів зі сто, дала волю сльозам.
Вона не бачила, як вбіг у кабінет переляканий голова, ни чула, як Марина істерично кричала, що її побито і завдано матеріальної шкоди, бо геть зіпсовано дорогу шубку, вимагала затримати злісну хуліганку й притягнути до відповідальності за нормами соціалістичної законності.
— Заарештуйте її, — кричала непрохана гостя. — Я вимагаю! Я дружина відповідального партійного працівника.