І тут Федось Без, колгоспний голова, колгоспу імені товариша Лазаря Мойсейовича Кагановича, проявив характер. Він, правда, підняв і подав розпатланій, розчервонілій дамочці, в якої аж фарба з-під очей потекла, її дорогоцінну шубку, зауваживши принагідно подумки, що на норкову та не тягне, хіба, мо’, яка білка сіра така-во, але далі сказав:
— Ось що, дамочко. Як там вас, Маруся Тихонівна чи що.
— Марина Трифонівна, — презирливо проказала гостя, схожа, подумав Федось Петрович, на драну кішку, куди їй до Соломки.
— Я й кажу, звиняюсь, Марино Трихонівно, що радив би вам не зобижатись і їхати собі по добру, по здорову, чи як там у вас кажуть.
— Ви на що натякаєте?..
— На те, що на вас, вроді, слідів побоїв не видно, — пояснив голова. — І свідків, уроді, не наблюдається за версту-другу. Так що їдьте, як і приїхали. Можу хіба до міста бричкою підвезти. Якраз на сани по случаю зими поставив. А шубку воно мона й почистити, як то кажуть, не одходя от каси. Зара вам Ганя щітку принесе.
І двері відчинивши, гукнув:
— Ганю, а йди-но сюда!
Коли ж посильна-прибиральниця явилася, наказав:
— Ти того-во, в бухгалтерії вроді щітка одежна є в Семенівни, то принеси. Тут у дамочки з далекого города матеріальноє по- вреждєніє імущества наблюдаїться по неосторожності ци то мєл- кій аварії.
— Сам ти аварія неотесана, — сказала Марина і до дверей з шубкою в руках, там обернулась і прошипіла:
— Ще в мене поплачеш, бандеровець недобитий.
З тим і вискочила, як оглашена.
— А от за то й одвітить можна, що колишнього червоного партизана бандерівцем обізвала, — сказав навздогін Федось Без і до Гані, котра з щіткою постала:
— Можеш іти. Тут уже отсутствіє налічія пострадавших. Хотя — стій. Почухай мені щіткою ліву лопатку. Щото од напряженія нервів засвербіла.
— Та ну вас, дєдьку Федось, — Ганя пирхнула й побігла назад в бухгалтерію.
Голова зачинив щільно двері, сів за стіл, подумав трохи, підперши рукою праву щоку, та дістав із тумбочки в столі з-під двох папок недопиту пляшку самогонки. Пошукав ще і виявив невеличкий гранчак та зморщене зимове яблуко. Налив у склянку пекучої рідини, випив, яблуком кислим закусив, тоді оглянувся та до портрета Кагановича, що висів поруч з портретом Сталіна за спиною на стіні, обернувся:
— Ти того, Мойсеїчу, войди в поніманіє, що в робоче время п’ю, та ще й сам. Нерви у мене тоже не залізні. Я зразу усік, що за дамочка. Натуральний дурень буде Вадим, як до Соломки нашої не вернеться. Бач, вона, стерва, мораль блюде, за сохранность сім’ї бореться! А ми що, проти моралі тої? Ци симні, може? Ні- как нєт. Но з другої сторони, — голова значуще підніс вказівний палець, — обіжати ланкової та ще й передової — не позволимо. Та ще й такої, що оху-хо! Нє, прийдеться, хоч-ни-хоч, другу випити. На зло врагам пролетаріата, як наш комісар казав.
І Федось Без, голова колгоспу імені товариша Кагановича, виконав свою погрозу.
5
Вадим не повернувся, а на загальних колгоспних зборах наприкінці січня представник райкому сказав, що райком рекомендує звільнити з посади голови колгоспу товариша Беза Феодосія Петровича як такого, що не вповні забезпечив доручену йому керівну ділянку роботи, проявив невиправданий лібералізм щодо тих, котрі не виконують норму трудоднів, до того ж, зловживав спиртними напоями, навіть у робочий час. Та враховуючи минулі заслуги Федося Петровича, як колишнього червоного партизана загону імені товариша Леніна, йому довірено трудитися бригадиром другої рільничої бригади. А головою колгоспу рекомендовано обрати товариша Басюту Михайла Прохоровича, керівника досвідченого, разом з тим перспективного. При цьому з першого ряду підвівся низнайомий мордатий чоловік, літ сорока п’яти, що досі не вимовив жодного словечка. Звісно, обрали, куди ж дітися. А новий голова колгоспу, голос у якого був швидше писклявий, ніж басовитий, у своїй, якби тепер сказали, інавгураційній промові почав з того, що дякує за довіру і партії, і сільським трудівникам, та раз довірили, то він буде безпощадно боротися з порушниками трудової дисципліни, пияками і всілякими хуліганами та розкрадачами колгоспної власності, зате за високі врожаї навіть на поліських землях. А ще він хоче довести, що на цих землях, окрім картоплі й жита, можна вирощувати не тільки кормовий і цукровий буряк, а й кок-сагиз. А це, товариші, важлива культура, це, як сказав товариш Сталін, наша стратегічна сировина. Хто, може, не знає, то це така культура, з соку плодів якої, що в землі ростуть, виготовляють каучук, а з нього гуму для наших машин, як гражданських, так і воєнних. Отож, кок-сагиз — то наша безпека і відповідь імперіалістам, що хотіли лишити нашу країну без коліс. То їсть вперед за високі врожаї кок-сагизу.