З весни п’ятдесят першого року в історії Загорян настає трирічна ера кок-сагизу, яку вони потім не раз будуть згадувати лихим словом. Та поки посіяли той кок-сагиз вперше, Соломія носила в собі інше насіння, котре навесні стало чим раз частіше нагадувати про себе. І раділа, й сумувала, та прикрість дедалі більше переростала в тривогу — ци ж виносить, як слід, дитятко, ци все буде благополучно?
Вадима після тої пам’ятної розмови в конторі якийсь час ще чекала, сподівалася — може ж, приїде, щось пояснить. Якщо не назовсім вернеться, то хоч на часину покажеться. Не вернувся, не подав і вісточки.
— А я би написала, — сказала Вірка. — А я би поїхала, живіт би показала, що той начальничок наробив, який то слід лишив тутечки.
— Мовчи, Віруню. Мовчи. Нікуди я не поїду. А за те, що дитину матиму, я йому навіть вдячна. Та що там навіть — просто вдячна. Як там ни буде, а матиму донечку ци синочка. Ти оно троє маєш і даєш раду, то чого я маю на когось гніватися?
— Ой, Соломко, бідна головко, добра ти, як млинець з медом. Всім би ти прощала.
— Ну, ни так вже й усім.
Не простила вона Вадима. Просто шкода його було. Відчувала, нутром жіночим відчувала, всім своїм єством, кожною струною душі, глибиною зболеного серця відчувала — Вадим не прикидався, коли говорив їй про свою любов, коли кохав її. Бачила щире захоплення в його очах, а як звучав голос, коли розмовляв з нею! Особливо останні місяці перед від’їздом. Останні тижні. Нічого й не змінилося, коли вона розповіла про себе, що могла розповісти. Що знала. Не відштовхнувся, не побоявся. Хоч хтось міг донести й на нього. То що сталося? Соломія питала себе, питала ніби й Вадима, десь там, далекого. Питала. Шукала відповіді й знаходила. Та жінка, Марина, вона змусила залишитися. Вона не схотіла програвати. А Вадим. Виходило так, що Вадим просто побоявся, виявився ни таким сильним, як уявлявся їй. Від того було прикро і. шкода, таки шкода, страшенно шкода його. Того, кому віддавала тіло, довірила й душу. Себе саму до останку.
Мусила терпіти, так собі визначила.
«Може, ще колись зустрінемося», — інколи думала. Розуміла — навряд. А якби й зустрілися — не простила б.
Вона любила такого Вадима, якого знала до того, як він поїхав. Тильки ци ж знала? Виходило, що нє, ни знала до кінця.
Час біг, хай не біг, а волочився, життє тривало, і в тому житті росло, виростало в ній інше життє, якого прагла зберегти, як зберігають маленький росточок — од вітру, дощу, морозу, снігу, чужого вторгнення.
Вдячна була мамі, татові, Василькові, Варочці. Бо розуміли й підтримували. Може, у душі й співчували, а мо’, й дорікали. Али з нею говорили, мовби нічого ни сталося. Мовби так і треба. Треба їй бути матір’ю.
Вдячна була маленькому небожеві, Тарасику. Що він є, що можна підійти до колиски, побачити блиск оченят, потягтися навстріч його простягнутим рученятам, взяти на руки, щось сказати й чути його смішне шмоканнє.
Ждала, ой ждала Соломія, коли ж перші поштовхи відчує, коли почне давати про себе знати її люба лялюня. Коли ж почула — неймовірно зраділа. Та малеча виявилася ци то надто спокійною, ци
й лінивенькою, бо давала про себе знати рідко — раз-два на день — і Соломія ще частіше, ніж її мати, коли виношувала свою Соломку, спинялася, прислухалася, просила:
— Ну ж бо, маленька, подай мамі знак!
І тривожилася, і боялася — ни дай Бо’, щось трапилося.
Та час збігав. У ті роки в селі не знали ніяких декретних відпусток, перейми, бувало, й на полі починалися.
До неї, єдиної, здається, не чіплявся новий голова. У цьому чоловікові поєднувалися хіть і жорстокість, власна любов до гріховних солодощів і насолода від страждання інших. Справджувалися слова колишнього голови, сказані, коли люди з клубу зі зборів виходили:
— Ви ще припомните добрим словом Федося Беза. Він ще вам пахнутиме 1.
Голова колишній любив заїхати на поле, перекинутися із жінками слівцем-другим, пожартувати, злегка когось і притиснути ци й ущипнути. Жінки на його баляндраси й собі не лізли за гострим слівцем під спідниці. Могли й по руках стукнути, як надто глибоко ліз, куди не тре’. Федось був свій, шалапутний Федосько з сусіцького села, котрий в активісти, а потім і в голови вибився, побувавши наприкінці війни, як і Захарко Дилів, у червоних партизанах. Новий голова не жартував, знав, здається, чотири слова: «робота», «дисципліна», «расхіщєніє» і «наказаніє», які вживав найчастіше. Робота повинна була бути без жодної зупинки і не по обіді, як раніше звикли. Дисципліна без «будь-якої отлучки», за «расхіщєнієм» одразу йшло «наказаніє по всій строгості со- вєтського закону». Що то таке, дізналися, коли влітку затримав перших жінок, котрі несли виполоті проріджені бурячки. Виявилося — не можна, ті бурячки мали йти на корм колгоспній худобі. Танька, котра була спіймана першою, отримала, як вважали в селі, ні за що ні про що два роки.