Місіс Мюллет безперестанку сміялася зі старої мамки Джульєтти, червоніла й кидала на всіх нас погляди з таким виглядом, наче це були зашифровані послання, які насправді тямила лише вона. Вона обтерла спаленіле обличчя хусточкою з візерунком у горошок, потому зжужмила її, скрутивши кулькою, і засунула собі до пельки, щоб укоськати істеричний сміх.
Тепер Даффі (у ролі Меркуціо) описувала Меб – казкову королеву, котра мчить:
Я нищечком зиркнула на Фелі, яка, незважаючи на те що її набубнявілі губи скидалися на рот якоїсь чудернацької риби, притягувала увагу Неда; сидячи позаду неї, він потягнувся вперед над її плечем і склав губи до поцілунку. Але щоразу, коли Даффі спурхувала з балкона вниз, перевтілюючись у Ромео (нагадуючи тонкими, як шнурочок, вусами радше Девіда Нівена у «Справі життя й смерті», ніж шляхетного Монтеккі), Нед зривався на рівні ноги зі шквалом оплесків, які він супроводжував шаленим свистом, тоді як Фелі, і бровою не повівши, кидала до рота одну м’ятну карамельку за іншою й раптом завмерла, коли Ромео вдерся до мармурового склепу Джульєтти.
Я прокинулась. Що за чортовиння! По моїх ногах щось бігало, щось вологе й пухнасте.
– Доґґере! – я спробувала крикнути, але рот був забитий мокрою ганчіркою. Щелепи нили, у голові гуділи джмелі.
Я шарпнула ногами, і щось понеслось папірцями, гнівно писнувши.
Водяний щур. Напевно, яма кишить цією гидотою. Вони кусали мене, поки я спала? Одна гадка про це змушувала мене зіщулюватися з огиди.
Я сіла, випроставши спину, і притулилась до стіни, коліньми підперши підборіддя. Це вже занадто – сподіватися, що пацюки перегризуть мої пута, як у чарівних казках. Вони радше пообгризають суглоби до кісток, і я не зможу опиратись.
Облиш, Флейв, подумала я. Не дозволяй уяві розбурхуватись.
Кілька разів, працюючи в хімічній лабораторії чи вночі лежачи в ліжку, я зненацька вирізняла серед думок одну жахливу: «Ти зовсім сама із Флавією де Люс». Часом ця думка мене лякала, часом ні. Наразі лякала.
Шурхотіння було реальністю: щось сновигало в папірцях у кутку ями. Коли я дриґала ногами чи головою, звуки вщухали на мить і потім знову починались.
Як довго я спала? Години чи хвилини? На вулиці ще світло чи вже споночіло?
Я згадала, що бібліотека зачинена до ранку четверга, а сьогодні тільки понеділок. По-моєму, я влипла тут надовго.
Звісно, хто-небудь повідомить про те, що я зникла, і напевно це буде Доґґер. Чи можна сподіватися, що він схопить Пембертона, коли той прокрадеться до Букшоу? Однак, якщо навіть так, чи скаже Пембертон, куди він мене засадив?
Руки й ноги затерпли, і в мене постав у пам’яті старий Ерні Форбс, онукам якого доводилось возити його по Хай-стрит на маленькому візку. Ерні втратив руку й обидві ступні через гангрену під час війни, і Фелі якось розповіла мені, що він був змушений…
Годі, Флейв! Досить розводити кислиці!
Подумай про щось інше. Про що завгодно.
Подумай, наприклад, про помсту.
25
Випадком – особливо коли я сиджу під замком – у моїх думок є схильність, як у людини з розповіді Стівена Лікока, розскакуватися врозтіч.
Мені майже соромно через ті речі, про які я подумала передусім. Головне, це отрути, потому деяке буденне домашнє причандалля – і, зрештою, Френк Пембертон.
Мої думки звернули до нашої першої зустрічі в «Тринадцятьох селезнях». Дарма що я бачила таксі, яке під’їхало до дверей, і чула, як Туллі Стокер крикнув Мері, що містер Пембертон прибув рано, я насправді не звернула уваги на нього самого. Я приглянулась до нього лише в неділю в Химері.
Дарма що в появі Пембертона в Букшоу було щось дивне, я не мала часу обміркувати це.
По-перше, він приїхав у Бішоп-Лейсі лише за кілька годин після того, як Горацій Бонепенні спустив дух у моїй присутності. Або ж ні?
Коли я підвела очі й побачила, що Пембертон стоїть на березі озера, я була заскочена зненацька. Але чому? Букшоу – мій дім, я народилась тут і прожила все життя. Що такого дивовижного в людині, яка стоїть на березі штучного озера?
Я відчула, що відповідь крутиться на язиці, однак не могла вхопити її. Не зосереджуйся на цьому, сказала я собі, поміркуй про щось інше або хоча б удай, що міркуєш.